Максим Іванович Кідрук - Твердиня

третьому рівні закінчувалась піраміда — тераса огинала її основу з півдня. Останнє чомусь розтривожило найбільше.

«Якщо перуанець досі на Паїтіті, то він там, за пірамідою», — підказувала інтуїція. З того боку стіни всіх рівнів (до шостого включно) були більш-менш похилими, а після полудня загусала найщільніша тінь.

Українець поставив АКМ на запобіжник і кинувся до піраміди. Він не став оббігати меншу і з розгону подерся на велику. Захекавшись, видерся на найвищу площадку, обійшов з півдня руїни церемоніальної споруди (після удару блискавки впали кілька колон, обвалились рештки даху, що до цього тримались на чесному слові) і спинився у південно-східному куті. Вид відкривався чудовий. Було зовсім мало місць на колосальній південній стороні Паїтіті, які ховалися від погляду.

Перш ніж шукати сліди перуанця, Левко зиркнув ліворуч і під наполовину затуленою навісом пальмою побачив три силуети. «Янкі приєднався до них», — індиферентно відмітив він. Ґрем, Семен і Сатомі також помітили його і вичікувально дивились на вершину великої піраміди. Хлопець завагався, чи не помахати їм, але прожогом позбувся несвоєчасної думки: в нинішній ситуації подібний жест виглядатиме безглуздо.

Левко перевів погляд на стіну. Від сельви його відділяла добра сотня метрів. Він наче стояв на вершині хмарочоса і попри збуджений стан нервової системи зауважив, що вперше видерся так далеко, аж до храму на найвищій площадці піраміди.

Те, що він помітив наступної миті, примусило хлопця викинути з голови все зайве, рвучко присісти і, виставивши АКМ перед собою, переставити перемикач у положення АВ, автоматичного вогню.

«Я таки помилився щодо інфузорії-туфельки». — У голові перемішались злорадство, полегшення і страх. Страх від усвідомлення невідворотності того, що йому зараз доведеться зробити.

Молодий перуанець, втиснувшись у впадину між двома мегалітами п’ятого рівня, дерся нагору. Здаля він нагадував чотириногого павука, що суне по стику між гранітними блоками: дві лапи на одному камені, дві лапи на іншому. Поверхня кам’яних брил була гладенькою, але, чіпляючись водночас усіма чотирма кінцівками, йому вдавалось втримуватися на стіні. Автомата Калашникова з охоронцем не було.

Левко простежив напрямок підйому і припустив, що вартовий планував вилізти на терасу відразу за бараками перуанців. Можливо, хотів сховатись у них. Хоча яка різниця?

Опустившись на лікті і випроставши ноги, хлопець ліг на живіт. Чорний камінь пропік холодом. Крихітні гострі уламки вп’ялись у живіт. Порив вітру, який суттєво діймав на такій висоті, сипонув камінцями в щоку.

Нічого цього Левко не відчував.

Він розставив ноги, вперся носаками кедів у чорну поверхню брили, втулив приклад у плече і нахилив голову, відчувши щокою корпус автомата. Прищурив око. Прицілився. І…

А що, як замість мішені стоятиме людина? Чи вистачить мужності вистрелити? Чи зможеш так само холоднокровно пустити кулю в ЛЮДИНУ?

Голос прозвучав настільки розбірливо, що Левко здригнувся. Озирнувся. То були його слова, точніше, його думки, що вироїлись у голові під час стрільбищ на військовому полігоні під Дубном чотири роки назад, проте голос належав комусь іншому.

Певна річ, за спиною нікого не було.

Досі дивлячися через плече назад, хлопець пригадував стрільбища. Одна за одною в пам’яті спливали яскраві картинки, наче карти, що відриваються на останньому раунді гри в покер. Він згадав полковника Жебрицького, який хитав головою після того, як відстрілялась передостання шістка, промах Джоніка, останню мішень, що сповзає до землі після влучання, власні морочливі думки і радість після закінчення стрільби. Проте було ще щось. Між тим моментом, коли промазав Джонік, і влучанням в останню мішень на рубежі. Щось таке, що Левко (він дуже добре відчував це) не хотів воскрешати в пам’яті.

«До дідька все! Кляті нерви…»

Крутнув голову назад, сумістивши зіницю з мушкою на скошеному стволі. Перуанець видерся на два метра вище і втиснувся плечима між мегалітами. Відпочивав.

«Я мушу… мушу… мушу… це зробити», — повторював українець у такт з ударами серця, що глухо відлунювали в голові.

Але ж він не озброєний.

«Я мушу… МУШУ…»

Все так само, як і чотири роки тому: затримуєш дихання, щока до прикладу, мушка на ціль. І тиснеш на курок.

Та-да-да! Да-да!

Автомат Калашникова — один із найнадійніших різновидів вогнепальної зброї за всю історію людства. Йому не страшні бруд, пил, волога й екстремальні температури. В цьому його перевага над американською штурмовою гвинтівкою М16, яку часом заклинює від двох пилинок, що потрапили усередину порожнини ресивера. Недолік АК — у катастрофічно низькій кучності стрільби. Після двох-трьох пострілів автомат «веде» так, що наступні кулі летять куди завгодно, але тільки не в ціль.

Чотири кулі пролетіли мимо. Перша вдарилась у мегалітичний блок за метр від плеча охоронця і, бризнувши кам’яними скалками, зрикошетила геть. Наступні три взагалі майнули повз, зарившись у терасу двома рівнями нижче. І лиш остання куля в черзі цілком випадково (так-так, саме завдяки сумнозвісній низькій кучності пальби чергами) влучила в перуанця.

Хлопчина скрикнув. Спробував піднятися і з’їхав на терасу четвертого рівня. Випростався. Ліва штанина почорніла від крові нижче коліна. Куля влучила в литку і пробила ногу наскрізь, не затримавшись у м’язі. Він стояв, майже повністю перенісши вагу тіла на праву ногу, і водив очима навкруги, намагаючись визначити точку, звідки стріляли. Не знаючи, де заліг стрілець, перуанець не знав, куди тікати.

Левко вдруге прихилив голову до корпусу АКМ, наміряючись покінчити з вартовим. На цей раз перуанець стояв рівно, не притискаючись до скелі, і являв собою легку мішень. Та щойно українець зібрався потягти курок, руки заніміли, в нижній частині живота зародилось колюче почуття подиву змішане з жахом. За мить воно докотилось до горла і вийшло назовні переляканим зойком.

Левко пригадав. Він бачив перуанця за мить до вирішального пострілу на полігоні під Дубном! ВІН БАЧИВ ЙОГО!..

Знадобилося трохи більше секунди, щоб Левко усвідомив, що це лише вибрики його свідомості. Навіть якщо йому справді за мить перед пострілом, що поклав останню мішень у липні 2008-го, привидівся якийсь перуанець, він не мав жодної підстави стверджувати, що це той самий хлопчина, якому він щойно прострелив литку. Людям напрочуд важко пригадати обличчя тих, з ким вони стикались чотири роки тому. Ще важче через чотири роки згадати, що тобі марилось. Це нереально. Хай там що Левко бачив, він просто не здатен відновити це в пам’яті. Його мозок зіграв з ним злий жарт.

Недовга втрата концентрації дала перуанцю шанс. Він почув зойк, вмить визначив положення Левка і припустив, накульгуючи й лишаючи по собі кривавий слід, під захист піраміди. Українець пальнув наосліп, але промахнувся. Через секунду охоронець прилип до