П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

читав твір, який на той час був його найновішим творінням. Напевне знаємо одне: що Ф. якнайясніше й якнайнаполегливіше зажадав, щоб того ранку, коли він читатиме, ні під яким приводом і хоч яким непогамовним буде бажання насититися, а надто втамувати спрагу, не було ніякого буфету.

Отакі були справи, коли у місті ще досі сподівалися на щедрі й ситні частування на бенкеті за рахунок зборів. Вірили в це до останнього.

Нотатка 129b

БЕНКЕТ ДЛЯ ПРОТИВНИКІВ ФАШИЗМУ (III)

Визначення точної першооснови, як свідчить саме поняття, якоїсь сцени чи якоїсь події, яке не може не знаходитися десь незмірно-далеко позаду, може виявитися дивовижним і не мати достовірності. Цей стародавній Турин буквально більше не має сенсу: він мало не лякає. Я це чудово розумію. Але я прагну саме приголомшити. Це абсолютно ненормальне, майже невиправдане приголомшення; воно тим паче дратує саме через те, що «невдале».

Я теж полюбляю провокувати. Я дозволяю собі так вчинити лише однісінький раз. У мене немає цілей, які я прагнув би втілити в життя, як у провокаторів (і лівих і правих), які оточують пані Джулію Мічелі. Я маю естетичну мету. Й справді, над усією моєю розповіддю нависає привид релігії. Отож цілком логічним є те, що її стилістичний відповідник матиме щось недостовірне, незграбне, позбавлене гармонійності та оманливе. Як скоро ми переконаємось, я не маю на увазі віру, яку хтось сповідує, або навіть взагалі таку, що існує. Я впорався з цим, відшукуючи події, які стали першоосновою, а тому відтворюючи Турин часів п’ятдесятих, не кажучи вже про сорокові, якщо навіть не тридцяті (1)[350]. У святкуваннях, яких наразі вже не проводять, є якийсь надприродний смуток. З іншого боку, зважаючи на замаскований початок бенкету, він не міг не призвести до лиха вражаючих масштабів: підпалу цілого кварталу, який вчинили екстремісти, вбивства жінки, яка, певно, була дружиною головного персонажа, бридкеa[351] убивство, взяте з кримінальної хроніки, і, внаслідок цього, спаплюження бенкету, який, зрештою, скінчився свинюшником: п’яні вихідці з півдня, які топчуть та бруднять паркет та штори, насцикаючи, накакуючи й блюючи, де тільки можна. Але кінець святкування у цій історії був зовсім не такий. Святкування у цій історії «definit in piscem». Скандал був усередині, але, зблиснувши кілька хвилин, він (як згодом побачимо) збентежив усе товариство. Отож невідповідність початку та завершення була безсумнівною. Але навіть таку невідповідність можна пояснити тим, що наша розповідь починає набувати релігійного характеру: завдяки цьому політична складова, яка безпосередньо їй передує, набуде відтінку цієї релігійності. Втім, хай там як, а відтепер і надалі я залишу свою модель без змін і замість того, щоб відтворювати її одне в одне, отримуючи внаслідок цього приголомшливі xxx, «підлаштую» її до реального часу, в якому відбувається наша історія, й до незмінних особливостей оточення. Отже, щойно префект Мічелі разом зі своєю дружиною посідали по своїх місцях в імпровізованому глядацькому залі, розбивши казку й віддаючи належне правді, публіка, здається, «розслабилася».

Нотатка 129с

ЕЛЕМЕНТИ, ЯКІ, ВАРТО ЗАЗНАЧИТИ, СПОВІЛЬНЮЮТЬ

А ось, власне, сам префект, як видавалось, мав прекрасне здоров’я. До речі, багацько хто наполягав, що він мав якусь хворобу: саме через цю недугу він за кілька днів потрапив у санаторій, що у Швейцарії, тобто фактично у божевільню. Поза тим, геть усі вважали те, як він вчинив з учасниками фашистської демонстрації уранці напередодні цього, цілком нормальним, і загалом беззастережно його підтримували. Всі радше погоджувались, що слід було так чинити з самого початку, а зовсім не так, як на тому наполягали радикали, які навіть не усвідомлювали, що їхній принциповий демократичний легалітаризм, їхній романтичний формалізм призведе до того, що й те й інше повернеться проти них самих. Усі радше гадали, що префект, який не підтримує фашистів, має поводитися трохи холоднокровно (зрештою, нічого дивного, що саме так гадали старі туринські буржуа). З такою самою цікавістю очі загалу були прикуті до дружини-співучасниці, пані Джулії. Безсумнівно, навряд чи хтось має право вимагати від мене як від оповідача надто вдаватися в деталі стосовно цього питання: у справі є загадка, жінка. Втім, одне я знаю напевне: напередодні увечері вона зайшла до кабінету пана Франческо Паоло Мічелі й вийшла звідти вже після опівночі. Франческо Паоло це дуже лестило й тішило. Чоловік та жінка дійшли у всьому згоди. Не буду заглиблюватись у їхні нічні прилещування. Та безперечно те, що антифашистська пильність префекта була розтрощена вщент. Усі навколо бачили щасливу пані Мічелі. Вона вийшла у натовп щиросердна й вбрана у чудове вбрання (спідниця, схожа на циганську чи давіть трошки на мужицьку, й намисто, наче куплене у лахмітника чи «хіпівське», але все надзвичайно стримано, за розміром і, звісно, дороге). Здавалося, що справдилися всі її мрії: бенкет, який був метою й вінцем її політичної діяльності, відбувся.

Підходячи до своїх місць, просто перед підмостками, подружжя Мічелі кланялися й демократично віталися у відповідь. Багато добродійок, які були одними з найвпливовіших у місті і які «поводились як годиться» через присутність своїх синів, котрі мають вкрай ліві погляди, йшли їх зустрічати… Але в цю мить трапилося страшенне непорозуміння: «Four and All» несподівано заграли. І не сучасний шейк[352], а марші, які грали колись давно, мабуть, ще тирольські чи баварські, якщо не англосаксонські, які лунають під тости чи на Різдвяні свята або під час національних свят. Згодом виявилося, що за це відповідав письменник, який був другом письменника з провінції Венето, прізвище його має закінчення -он, і він, як ми вже переконались, за десять років, ставши схожим на вихідця з півдня, змінив його на -елі; це був такий собі Балестріні, досить привабливий чоловік, у якого волосся було ніби начесане, якогось відтінку між жовтим та рожевим. Певна річ, цей Балестріні завжди міг виправдатись, сказавши, що зробив це через дурість чи через надмірне завзяття… На жаль, дійсність була такою, що час для виправдань, принаймні, того дня, вже проминув, тож було вирішено йти до кінця. Ніхто так ніколи й не дізнався, чи це був вчинок проти антифашизму пана Франческо Паоло Мічелі та його дружини, пані Джулії Мічелі, себто за фашистів, чи то проти млявості такого антифашизму, себто за «червоних». Усе це так і залишилось непорозумінням, та ще й, до слова, досить по-бісівському, а за даних обставин й принагідно сказати, що до всього ще й страшенно витонченим. Цей письменник з Венето, в якого прізвище закінчувалось на -он і котрий згодом став