Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

він питає тоді: «То що там? Кажи хутко!» І я сказала, як ви мені веліли: «Кап’тане Батлер, швиденько приїжджайте з конем і коляскою. У міс Меллі немовля, і міс Скарлет доконче хоче виїхати з міста». А він питає: «А куди вона дума їхати?» І я йому: «Не знаю, сер, ті’ки вам треба швидше, поки нема янкі, бо вона хоче з вами вибратися з міста». Він тоді засміявся й каже: «У мене забрали коня».

Серце Скарлет завмерло, коли й ця остання надія на порятунок не справдилася. Яка ж вона дурна: не подумала, що армія, відступаючи, звісно, реквізує геть усіх до одного коней і всі підводи в місті! Ошелешена цією думкою, вона пропустила повз увагу, що там мовить далі Пріссі, але потім вирішила таки дослухати.

— А тоді він каже: «Скажи міс Скарлет, нехай не журиться. Задля неї я вкраду коня, хоч би то був останній кінь на все військо!» І ще він сказав: «Мені не первина красти коней. Скажи їй, я дістану для неї коня, хоч би мали мене й підстрелити». Тоді знову засміявся й каже: «Біжи додому». Але я ще не почала бігти, аж воно як гахне! Так гримнуло, що я мало не впала, а він каже: «Це нічо’ страшного, просто наші жентмени підривають склади з ’муніцією, щоб янкі не дісталося»,— і...

— То він прийде? І коня приведе?

— Він так сказав.

Скарлет зітхнула з полегкістю. Коли є бодай найменша змога дістати коня, Рет Батлер його дістане. Він спритняга, Рет. Вона пробачить йому всі прогріхи, якщо він визволить їх з цієї погибелі. Втекти! А коли поруч буде Рет, вона нічого не боятиметься. Рет захистить їх. Хвалити Бога, що Рет є на світі! Відчувши себе трохи безпечніше, Скарлет узялася до більш практичних справ.

— Збуди Вейда, одягни й спакуй одежу для нас усіх. Склади все в невелику валізу. І не кажи міс Мелані, що ми їдемо. Поки що не кажи. А дитину закутай у два грубших рушники й не забудь спакувати пелюшки.

Пріссі все ще чіплялася за її спідницю й тільки блимала білками очей. Скарлет відштовхнула дівчисько від себе й гримнула:

— Швидше-бо!

Пріссі, мов сполоханий кролик, шмигонула за двері.

Скарлет розуміла, що треба піти до Мелані й заспокоїти її, вона ж, мабуть, сама себе не тямить від страху через цей незмовкний громохкий гул і заграву на півнеба. Коли чути й бачити таке, то подумаєш, ніби настав кінець світу.

Але Скарлет усе ніж не могла зважитись увійти до неї в кімнату. Замість цього вона спустилася вниз спакувати порцеляну тітоньки Туп та дещицю срібла, що залишилося після її від’їзду до Мейкона. Однак руки у неї так тремтіли, що в їдальні вона упустила три тарілки й усі розбила. Тоді вискочила на веранду, прислухалася хвилинку й вернулась назад, і тепер упустила срібло, що лунко дзенькнуло об підлогу. Хоч би за що вона бралася, все летіло у неї з рук. У поспіху Скарлет перечепилася через килимок і впала, але так швидко схопилась на ноги, що не відчула й болю від удару. Згори чутно було, як Пріссі гасає взад-вперед, мов дике звіря, і це дратувало Скарлет страшенно, бо ж і вона сама безтямно носилася з кутка в куток.

Вона знов вибігла на веранду, хтозна вже вкотре, але цього разу не вернулася спаковуватись, а сіла на сходинках. Даремно було й братись до роботи в такому стані. Вона могла тільки сидіти і з калатанням серця чекати на Рета. Здавалося, минула не одна година, а його все не було. Нарешті десь далеко на дорозі почулося ображене рипіння незмащених коліс і повільне й непевне потупування копит. Чого він не їде швидше? Чого не пустить коня клусом?

Коли звуки наблизились, вона підхопилася з місця й гукнула Рета на ім’я. Потім у темряві ледь розрізнила його постать, коли він скочив з невеликого візка, почула, як брязнула клямка на хвіртці, і ось уже він підходив до веранди. Тепер вона добре бачила його в освіті лампи. Вирядився він так, наче зібрався на бал: добротного крою білий полотняний костюм, сірий муаровий жилет з вишивкою і плісована сорочка. Широкий бриль був збитий набакир, за поясом видніли два довгі дуельні пістолети з руків’ям із слонової кістки. Кишені сурдута віддималися явно від патронів.

Пружна хода його віддавала чимось первісно-дикунським, а свою красиву голову він тримав так, як вождь котрогось поганського племені. Нічні вибухи й пожежі, що до нестями настрашили Скарлет, на нього подіяли як збудливий напій. У його смуглявому обличчі крилася старанно приховувана від сторонніх очей люта безоглядність, що налякала б Скарлет, якби вона була трохи спостережливіша цю хвилину.

Чорні Ретові очі жваво поблискували, так ніби все довколишнє виглядало забавкою, наче громохкий гуркіт і моторошна заграва були пострахом на малих дітей. Скарлет ворухнулась йому назустріч, коли він ступив на східці,— її обличчя було бліде, а зелені очі пашіли вогнем.

— Доброго вечора,— протягло, як мав звичай, привітався він, замашистим жестом скидаючи бриля.— Гарненька у нас сьогодні погода! Ви, я чув, гадаєте податись у невеличку подорож?

— Якщо ви збираєтесь блазнювати, я не розмовлятиму з вами більш ніколи,— промовила вона тремтячим голосом.

— Тільки не кажіть мені, що ви злякалися! — Він ніби вкрай здивувався і так скривив лице в осміху, аж Скарлет ладна була спустити його сторчма зі східців.

— Атож, я злякалася! Страшно злякалася, і якби вам дав Бог хоч дрібку розуму, то й ви злякалися б. Але зараз не час на порожні балачки. Нам треба вибратися звідси.

— До ваших послуг, ясна пані. А куди саме ви маєте намір вирушити? Я прибув сюди лише з цікавості, мені кортить довідатись, куди саме ви збираєтесь простувати. Бо ви не можете виїхати ні на північ, ні на схід, ні на південь, ні на захід. Усюди янкі. Є тільки одна дорога з міста, яку вони ще не захопили, і цією дорогою відступає армія. Та й ця дорога недовго лишатиметься відкритою. Кіннота генерала Стіва Лі веде ар’єргардні бої під Раф-енд-Реді, щоб утримати дорогу, поки нею пройде вся армія. Якщо ви думаєте податись цією Макдонаговою дорогою вслід за армією, у вас там заберуть коня, і хоч ця шкапа не бозна-що, мені не так легко було її поцупити. Тож куди ви прямуєте?

Вона стояла, тремтячи й прислухаючись до його слів, але майже