Щепан Твардох - Морфій

батька. Він мені його дав, — пояснюю далі, немає потреби, але чомусь пояснюю.

— І що мені зараз із ним робити? — із претензією в голосі питає Саломея, ніби то я винен, що її бахур знепритомнів.

— А чого він мене злякався? Бо побачив, що на мені мундир таємної польової поліції?

Саломея тут придивилась уважніше.

— Таємної польової поліції?.. А што ето?

— Військове ґестапо.

— Твій татко військовий ґестапівець і дав тобі свій мундир?

— Був принаймні.

— Ага. Ну то ясно, чого він перестрашився.

— І чого?..

— Бо он єврей. Пішов до війська, щоб не піти в лагеря. І як побачив, що ти поліція, то подумав, що по нього.

Я глянув на нього. Бачив більше, ніж тоді, коли вперше його зустрів. Тоді я бачив тільки німця з водянистими очима, а зараз, коли маю на собі мундир мого батька, бачу очима мого батька: Leutnant. Піхота.

— Розбуркай його, хай забирається звідси і більше не приходить.

— І як мені його розбуркати, як? — заламує руки Саломея.

Тож я йду до кухні, беру бляшане горнятко, набираю в нього холодної води, повертаюся і плюскаю панові лейтенанту на лице.

Він негайно отямлюється, дивиться на мене тими очима, які попереднього разу здалися мені блідими, великими, теплими, вологими і повними погрози, ніби він мені ясно давав зрозуміти, що для нього не складе клопоту вбити мене, впритул, на місці, негайно. Так мені тоді здавалося.

А зараз дивляться на мене ті самі великі, водянисті, світло-блакитні очі, як сарна дивиться в чорні очі дубельтівки Ґерінґа. Боїться, зараз боїться страхом розпачливим, позбавленим надії.

— Verschwinde von hier, — кажу я. — Und komme nie wieder zurück.[218]

І він забирається без слова, встає, швидко збирає речі, плащ, пояс із кобурою, кашкет і відразу вибігає з квартири, без жодного слова. Зникає. Ніколи його тут не було. А я залишаюся наодинці з Саломеєю.

Знімаю кашкет, плащ, сідаю за кухонним столом.

— Морфій у мене є, — каже вона, сідаючи навпроти.

— То добре.

— Чого ти хочеш, Костя? Хто ти?

— Нічого не хочу. Я Константи Віллеманн.

— Чаю хочеш?

— Зроби.

Поставила чайник на плиту, підкинула в піч два більші поліна і знову сіла за стіл, навпроти мене.

Я дивився на неї. Вона здавалася мені гарною, як ніколи раніше, хоч і була в домашній сукенці під теплим светром, без макіяжу, волосся зібране в тугу ґульку внизу потилиці.

Я ніколи не ставив їй жодних питань. Ніколи не запитував, звідки вона взялася, хто вона, чому тут мешкає.

— Ти також жидівка, Салю?

— Наполовину, — відповіла без секунди вагання. — Я народилася в Одесі. Мама руска, тато єврей, оні убєжалі з Одеси, як мені ще п’ять років було, ще до того, як большевики пришли, оні убєжалі до Львова і там ми жили.

— А у Варшаві звідки?..

— Бо я завагітніла. Батюшка як убєжал з Одеси, то пішов охрестився і був дуже добрий православний. І як я завагітніла, то вигнав мене з дому. Бо я блядь, а блядь він ховати не буде. Правду казав, що я блядь.

Я дивився на неї, не насмілюючись запитати. Сама зрозуміла.

— Я виносила. Я курва, але невинної крові на руках не маю. Вона в жидівському дитбудинку. У Любліні, на Ґродській. Їй там непогано.

Встала, глянула під накривку чайника, підкинула два поліна у вогонь.

— Я потім хотіла її забрати, сама виховати, не дали. Пишу їй листи. Але їх, мабуть, не читають. У нас удома тільки російською говорили, бо батько хотів бути русскій, не єврей, тільки чекав, що цар повернеться. Постійно до церкви ходив. А цар не вернувся.

— Салю, як тобі від цього краще, то ти польською цілком чисто говориш.

— То так, як ти, Костя. Коли хочеш, то й ти цілком чисто по-польськи говориш. А я не хочу. Я хочу мєшать польський і русскій, бо тоді знаю, хто я є. Я є Саля Зильберман, і як мєшаю польський і русскій, то знаю, хто я є. Розумієш?

— Розумію. Кипить.

Встала, залила листя в чайничку, поставила на стіл разом із горнятами.

— Морфію хочеш?

— Хочу, але пізніше.

— А покохатись не хочеш? Кокаїн я теж маю.

— Зараз хочу напитися чаю.

— Уже наливаю. Я росіянка. Хотя й Зильберман. Ти тоже поляк; хотя й Віллеманн. Але яка з мене жидовка, Костю? В мене ж пизда не впоперек.

— Не впоперек. Цукру дай.

Дала. Випив три ковтки. Несмачний, але солодкий і гарячий.

— Кожен живе як може, Костя.

— Правда. Лишуся в тебе на ніч.

— Лишися, Костя, лишися. Покохаємось. Тільки в мене їсти нічого нема.

— Дам тобі гроші. Підеш купити?

— Піду.

Чай мене розігріває, я заспокоююсь.

— Так оце думаю, що жидам зараз не дуже добре, правда, Костя?

— Не знаю.

— Але я спокійна. Я не жидівка. У мене пизда не впоперек. А донечка моя — батько поляк. Офіцер, як ти, тільки що не улан, а пілот. Так що вона вполовину полька, на чверть росіянка і тільки на чверть жидівка. Тільки прізвище має моє, погане прізвище, бо він не дав. Зрештою, дітей же німці не будуть переслідувати, правда ж, Костя? Правда?

— Правда.

— Так. Добре їй там, у тому Любліні, на Ґродській. Добре, що я її не охрестила, хрещену не прийняли б. Бо то жидівський інтернат. Їй там краще, ніж було б зі мною. Трохи грошей назбираю, то поїду відвезти. Може, ще пам’ятає.

Я вперше її бачу. Вперше бачу Салю Зильберман. Це не Саломея.

— То йди вже купувати їжу.

— До Галі Мировської піду, бо то і ближче, а Керцеляк весь розвалений, мало хто там торгує.

— Маю тільки долари.

— Добре, що долари, то краще, ніж злоті. Дай.

Дав.

— Хліб по злотому сімдесят п’ять за кіло, хто ж таке бачив. Фунт масла за сім злотих.

Дав іще п’ять. Вона вдягла пальто, капелюшок і пішла.

Я зостався сам.

А вона пішла, Костоньку, в холодну Варшаву, йшла Обозною, Трауґутта і Кредитовою, замотана у вовняну хустку. У малого газетяра купила «Новий кур’єр» і на першій сторінці прочитала, що з двадцять восьмого жовтня, тобто з післязавтра, оголошують перепис містян жидівської національності, та вирішила, що на перепис не піде, бо, зрештою, жидівка вона по батькові, а то не рахується. Тільки те прізвище, те прокляте прізвище, ніби вона не могла бути, скажімо, Зелінська.

А навколо неї, посеред пішоходів, кружляли посланці смерті. Їх було небагато, у кишенях вони несли написані симпатичним чорнилом папери, у головах плани, у течках, наражаючись на розстріл, несли пістолет, котрий потрапить у чиюсь