Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

— Дозвольте, ваша честь, — втрутився прокурор. — Але мій потерпілий чітко бачив обличчя підсудного, і ніяке тьмяне світло не могло цьому завадити. Адже в нього немає проблем із зором, про що свідчать лікарські обстеження. Пані адвокат намагалася применшити значення цього відео. Але факти говорили самі за себе.

Напруга в залі наростала, мов грозова хмара перед бурею. Кожне слово прокурора звучало, як вирок, але я не мала наміру здаватися. Серце калатало в грудях, як дзвін на тривогу, що додавало мені рішучості. Всі погляди були спрямовані на мене, і відповідальність важким тягарем тиснула на плечі. Проте я знала, що маю силу боротися далі.

Прокурор вручив судді довідку від лікаря, але я лише посміхнулася, впевнена, що якась там довідка не зможе змінити хід цієї справи.

— І ще я хотів додати, що запис міг бути зроблений давно. Звідки ми можемо бути певними, що він зроблений тиждень тому, — висловив свою думку пан прокурор, його голос був пронизливим, мов гостре лезо ножа.

— Ну якщо дата запису вам нічого не говорить, то я б радила глянути, пане прокуроре, — відповіла я, глянувши серйозним поглядом на прокурора.

— Включіть запис, — наполіг суддя, і в залі знову запанувала тиша.

Запис залунав в залі, мов відлуння минулого, що ожило:

Олег: Ти коли мені гроші віддаси? У мене мама хворіє, а ти обіцяв віддати ще тиждень тому.

Валерій: Вибачай, грошей немає. Ти знаєш, що я на мілині.

Олег: Ти завжди на мілині.

Валерій: Я позичу у Вороненка і обов’язково віддам тобі гроші, треба ще трохи часу.»

Олег: Ти ж знаєш Вороненка, якщо ти у нього позичиш і не віддаси, то він тебе може і побити.

Валерій: А ти ні.

Коли запис закінчився, суддя висловив своє запитання.

— Хто такий Вороненко? Можете пояснити нам, пане потерпілий? — запитав суддя, пильно дивлячись на потерпілого.

— Вороненко — це мій знайомий, у якого я хотів позичити кошти, але не зробив цього. І ось Олег мене побив, — відповів потерпілий, але його слова звучали невпевнено, наче він щось приховував.

— Це не правда! Я не бив його! — вигукнув підзахисний, піднявшись зі свого місця. Його голос був наповнений розпачем і рішучістю.

— Годі суперечок! — суддя постукав молотком, встановивши порядок у залі суду.

Зал наповнився тишею, яка наче висіла в повітрі.

— Ваша честь, Вороненко сидить у залі очікувань. Якщо що, ми можемо його допитати, — сказав прокурор, напевно сподівався, що новий свідок додасть ваги його аргументам.

— Покличте нам пана Вороненка! — вигукнув суддя, і двері до зали суду відчинилися.

Коли Вороненко зайшов і почав говорити, я одразу зрозуміла, що він у змові з потерпілим. Їхні підморгування та постійні погляди одне на одного видавали змову. Відчувши нагоду розкрити їхню брехню, я вирішила поставити кілька запитань свідкові.

— Скажіть, будь ласка, скільки років ви товаришували з потерпілим? Скільки разів позичали йому кошти? І як часто він їх повертав? — мої питання були гострі, спрямовані на те, щоб виявити правду.

— Валера, постійно брав в борг і віддавав дуже рідко. Ми дружимо вже років два, напевно, — відповів свідок, намагавшись здаватися впевненим, але хвилювання видавало його.

— А зараз він винен вам кошти? — продовжила я, не відводячи погляду від Вороненка.

— Був, але вже ні, — відповів він, але його слова звучали непереконливо. 

Я відчула, що свідок бреше, і це був мій шанс вивести їх на чисту воду.

— Навіщо ви брешете? Ви знаєте, що за дачу неправдивих свідчень передбачена кримінальна відповідальність до п’яти років, — серйозним тембром голосу промовила я.

— Я знаю, і зараз я говорю правду! — вигукнув пан Вороненко, але його хвилювання було занадто помітними.

— Можливо, це ви побили потерпілого, а зараз прикриваєте один одного, щоб уникнути покарання? — мій голос став ще більш пронизливим, я відчувала, що добиралася до істини.

— Пані адвокат, а вам не здається, що ви зайшли занадто далеко у своїх припущеннях? — втрутився прокурор, намагавшись зупинити мій натиск.

— Ні, я всього лише хочу виявити правду, щоб суд покарав того, хто дійсно цього заслуговував, — відповіла я, відчувши, як напруга в залі наростала.

— Дозвольте, ваша честь, зазначити одну деталь. Запис обривається саме на тому місці, де потерпілий запитує у підзахисного, чи не може він його побити. Я цілком впевнений, що найцікавіший момент від нас вирізали, — заявив прокурор, його слова були сповнені впевненості.

— Я вам ще раз кажу, що я його не бив! — вигукнув мій підзахисний, його голос тріщав від обурення.

— Підзахисний, заспокойтеся, — постукав суддя молотком, намагавшись повернути порядок у залі.

— Ваша честь, я заперечую цей факт. Потерпілий виключив диктофон тоді, коли записав те, що йому було потрібно, — мої слова були впевненими, наче якимись невидимими нитками зв’язували всі події в одне ціле.

— А кінець не записав, бо захотів відвести від себе підозри, але не вийшло, — запевнив прокурор, його голос був схожий на підступне шипіння.