Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

– А ти? – огризнулася Рута. – Могла б допомогти. – В очах заблищала волога. – Стояли там як дві дури.

Висмикуючи руку в подруги з-під пахви, Іванка ненароком зачепила її груди. Рута, шикнувши, скривилася з болю.

– Що таке?

– Груди болять. Скоро місячні.

Вони обмінялися наїжаченими позирками.

– Якби знала, що ти таке молотимеш, заклеїла б рота скотчем. Відрізала б тобі язик.

– Відчепися. І без того гидко.

– Це була твоя ідея, – нагадала Іванка.

Рута схлипнула. Водночас із тим схлипом з очей викотилися дві великі сльози. Відчуття дежавю поволі завмирало, і тепер дівчина почувалася спустошеною.

– Хочу додому, – сказала вона.

Іванка промовила вже спокійніше:

– Пішли.

Дівчата закрокували асфальтованою доріжкою до виходу з кладовища. Рута тупилася в невидиму точку попереду себе й мовчазно плакала. Вони досягли кінця сектора, перш ніж Іванка наважилась обернутися. Анна Ігорівна проводжала їх поглядом. Дівчина, невідь-чому злякавшись, відвернулася, проте вже за кілька кроків озирнулася вдруге та збагнула, що Анна, як і раніше, зосереджена не на ній, а на її подрузі. Вдова буквально поглинала Руту очима. І в тому, що Анна дивилася не на напівзасипану могилу, в якій лежав її чоловік, не на людей, які проходили повз, увічливо промовляючи слова співчуття, а на Руту Статник, було щось до болю неправильне.

Іванка подумала, що це якась дуже стрьомна фігня, і пришвидшила крок.

6

Було лише п’ять по десятій, одначе Рута почувалася лихою та вимотаною, неначе день добігав кінця. Перед виїздом на кладовище вона не снідала, і дорогою додому живіт кілька разів судомило з голоду. Та щойно Рута зайшла до квартири, апетит зник. Її млоїло від самої думки про їжу, тож вона тільки випила води, до сніданку так і не торкнувшись.

Батька вдома не було. Незграбні спроби Аміни зав’язати розмову завершилися нічим. На перші кілька запитань Рута відповіла односкладно, потім відмахнулась і, буркнувши щось про втому, зачинилась у своїй кімнаті.

Її вікно виходило на схід, тобто залишалося ще щонайменше чотири години, доки сонце почне бити в нього прямими променями, проте небо було таким чистим, що від синяви просто різало в очах. Світло рикошетило звідусіль. Рута опустила жалюзі, роздяглася та пірнула під ковдру. Потім поставила на коліна ноутбук, устромила у вуха навушники-крапельки, відкрила Вайбер і набрала сестру.

Інді була в мережі й відповіла за півхвилини.

– Ти як? – запитала вона, щойно вирівнялась картинка.

Рута зітхнула.

– Не питай.

Ранкове світло майже не протискалося крізь пера жалюзі, Рута сиділа у півтемряві, й Інді, лише придивившись, помітила, що сестра під ковдрою.

– Була на кладовищі?

– Ага.

Інді вловила невдоволення в її голосі.

– Не хочеш розповідати?

– Про похорон? Чому? Ми з Бадалян запізнилися, я тільки краєм ока його побачила, потім труну накрили кришкою, опустили в яму й закидали землею. Все. – Руті знадобилася менше як секунда, щоб збагнути, що слова прозвучали надто грубо. Інді також навчалася у 12-й, Яків Демидович теж вів у неї зарубіжну, і сестра добре пам’ятала та поважала його. Рута винувато сховала очі. – Пробач. Я недобре почуваюся. І досі не можу повірити, що його просто так узяли й застрелили. Так наче… наче… бляха, я не знаю, з чим це порівняти можна.

– Як Анна Ігорівна?

– Чесно: я думала, буде гірше. Тобто я не чекала, що вона рватиме на собі волосся, але вона… ну…

– Трималася?

Ні, не так. Трималася – не зовсім те слово. Анна Чорнай не просто трималась, а поводилася так, ніби ховали когось іншого, а не її чоловіка. Проте Рута вирішила, що Інді навряд чи її зрозуміє, тож замість заперечно мотнути головою нерішуче погодилася:

– Ну, так, непогано, – пауза, – трималася.

– Може, вона лише на людях. Ну, налаштувала себе. А вдома за зачиненими дверима все зовсім інакше.

Рута знизала плечима. Інді трохи почекала, сподіваючись, що сестра ще щось скаже, однак розмова не йшла. Зображення на її екрані було зернистим і мерехтливим – смартфон одчайдушно намагався компенсувати нестачу освітлення, – й Індія тільки зараз зауважила темні півмісяці під Рутиними очима.

– Ти геть прибита.

– Та все якось разом навалилося. – Рута провела долонею по обличчю. – Цей похорон. Батько. Двадцять третього перше ЗНО.

– Українська?

– Так.

– Ти готова?

– Готова. Але не розумію, навіщо воно.

Інді мимоволі насупилася: сестра була сама не своя. Що означає навіщо ЗНО?

– Без нього не отримаєш атестат.

Рутин погляд став тягучим і важким. Вона скривилася та з помітним роздратуванням у голосі виплюнула:

– Ти зараз як батько.

Інді намірилася відповісти – її зачепив радше тон, аніж слова, – проте, подумавши, стулила рота. Вирішила пропустити сестрин закид повз вуха.

Рута стомлено проказала:

– Ми вчора знову погиркалися.

– Що цього разу?

– Не з батьком. Він зі мною не розмовляє ще з тієї ночі. З мамою.

– Навіть так. Через що?

– Усе те саме. Через вступ. Хоче, щоб я нарешті визначилася, куди подаватиму документи.

Аміна воліла, щоб доньки стали лікарками. Не так через любов до професії, як через прагнення втримати їх обох у Рівному. Вона працювала операційною медсестрою в міській лікарні, і ще до того, як Індія пішла в останній клас, без упину переповідала дівчатам байки з роботи, потроху формуючи в них переконання, що лікувати людей – престижно й водночас захопливо. Дуже делікатно, не нав’язуючись, Аміна натякала, що могла б домовитися про практику, а згодом допомогти із працевлаштуванням. І ще як було б чудово, якби сестри навчалися в одному виші, а потім працювали в одній лікарні. Ну, коротше, звичні мамські штуки.

На канікулах перед одинадцятим класом Інді якось прохопилася, що хоче навчатись на модельєра – вона любила малювати й часто вигадувала різне вбрання, а на початку десятих років навіть відвідувала художню школу, – та далі розмови справа не пішла, і після закінчення школи, піддавшись на вмовляння матері, Індія вступила на медичний факультет Тернопільського медуніверситету. Зате Рута, коли настала її черга, слухати не бажала про кар’єру медика. Щоб мати змогу подати документи на вступ до медичного ВНЗ, третім предметом у ЗНО вона мусила обрати біологію. Рута зволікала до останнього та зрештою вибрала англійську мову, що абсолютно перекреслювало можливість вступу на будь-яку лікарську спеціальність.

– Можеш вважати мене занудою, – мовила Інді, – але вже б час тобі визначатися.

– Я не поїду до Харкова, – відрубала Рута.

Дізнавшись про Рутине рішення щодо третього екзамену, Аміна засмутилася, проте відступатися наміру не мала й уже