Анджей Пилипюк - Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк

Той теж усміхнувся, не відриваючи очей від прицілу. Натиснув на спуск; "стінгер" з гуркотом і спалахом вилетів із труби, розклав стабілізатори і помчав за санями.

Олені були насторожі. Відчайдушним поворотом вони спробували уникнути ракети, розсипаючи за собою гірлянди яскравої фольги. Помилка, термообманки були б доречнішими.

- Ой, бляаааа! – захоплено заволав п'яниця, ляскаючи в долоні. Чоловік поплутав Різдво з Новим Роком.

З неба падали уламки дощок, шматки вовни. Поволі опадала мішура. Біля самої Матильди впав маленький срібний дзвіночок. Вона відфутболила його ногою.

Jingle bell, jingle bell...

Пйотр гоцєК став лауреатом літературного конкурсу журналу "Фантастика" разом з Анджеєм Сапковським, але потім довгий час нічого не писав, аж до дебютної книжки "Демократор" (2012). Її називають: "дещо поміж Булгаковим та Сорокіним", а читають, скоріше, не любителі фантастики. Оповідання "Подорож трьох волхвів" вперше з'явилася в журналі "Новий Талісман" (1987), але потім в більшій мірі його переробив.

Пйотр гоцєК

Подорож трьох волхвів

Piotr gocieK

Podróż Trzech Króli

zb. Czarne bataliony, 2014.

Це були часи магії. Не тої сільської, вульгарної та брудної, яку досі практикують відьми, політики та письменники фентезі, але магії справжньої, що викликає захоплення та страх. Великої магії, здатної створювати і руйнувати гори, піраміди, палаци, сади, тераси та гобелени і, звичайно, кар'єри. Коли? Не так давно. Близько двох тисяч років. І світ би, напевно, досі кружляв у такому божевільному, чарівному стані, якби не один день... Точніше, ніч... А точніше - якби не один вечір.

А було так: дуже давно (якщо не знаєте, коли саме, дивіться вище), коли всією Юдеєю правив такий собі Ірод Жорстокий, одного грудневого дня (хоча назва "грудень" нікому ще і не снилася) троє мандрівників йшли однією з доріг, що вели через Іудею. Вони їхали, незважаючи на погану погоду та погану репутацію, яку мали дороги в тій місцевості (а чи інакше сьогодні?). Іноді втомлені верблюди відмовлялися коритися і лягали на сніг. Захололі та все більш примхливі мандрівники змушували їх встати то погрозами, то благаннями. Верблюди, як і усі верблюди, довго чинили опір, поки без усілякої охоти проявляли милість.

Бороди мандрівників вкрилися інеєм. Він робив це майже так само щільно, як мантії, що огортали опуклі фігури, прикриваючи їхній царський одяг. Іноді хтось із мандрівників, роздратований бурульками, що звисали з його вусів, обережно застосовував теплове заклинання. На довгий час воно не діяло. Вода на пасмах волосся знову замерзала, а падаючі бурульки лише дратували верблюдів. Мандрівники завбачливо не використовували могутнішу магію, частково через небажання витрачати свій талант, частково не бажаючи повністю розкрити свої навички своїм супутникам подорожі. Такі недовірливі стосунки були тоді між впливовими людьми (а чи інакше сьогодні?) і магами, навіть коли чарівники були ще й монархами[31].

А ці якраз ними і були.

Вітер дув з півночі. Замети на дорозі, здавалося, росли на очах. Більшість сіл, повз які проходили, виглядали безлюдними. В інших кілька переляканих жителів поспішили сховатися від незнайомців, щойно помітили їх приїзд. Мандрівників це не бентежило. Вони все одно вважали за краще тримати місце призначення в секреті. Інша справа, що порожнеча пригнічувала.

І мовчання була гнітючим. Видатні, шановані та заможні люди того часу вважали, що світ не може обійтися без їхніх роздумів на різні теми – незалежно від того, чи цікаві вони світу чи ні (а чи інакше сьогодні?). Отже, сталося так, що нарешті хтось відкашлявся і почав розмову.

- А якщо ми їдемо надаремно?

Тим, хто відкашлявся, був Касфір, який першим піддався сумнівам. І він продовжив:

- А якщо за цим похмурим пагорбом є ще один, такий самий? А потім ще і ще, і так аж до моря?

Таким чином він висловив непевність, яка таїлася в душах усіх трьох. Тож він не сказав нічого такого, з чим би мовчки не погодився кожен із його супутників. Пам'ятаймо, однак, що маги також були королями, а королі повинні діяти відповідно до звичаїв королів. Це не дозволяє королю відразу домовитися з будь-ким, особливо з іншим королем. Тому не дивно, що ця невинна заява викликала негайну реакцію. Яка не була дружньою.

- А пророцтво? — агресивно сказав Баал Тхас-Ар. — Ніхто ніколи не сумнівався в пророцтві. І попередньому пророцтві. І ще попереднім. Я питав Дзеркала Сходу. Кидав кості. Я спалив тринадцять ворожбитів і читав правду з їхнього розвіяного попелу. Правда така: пророцтво не бреше.

Третій мандрівник, очевидно, відчував себе зобов’язаним взяти участь у розмові. У ті часи могутні та заможні люди ніколи не втрачали нагоди чимось похизуватися.

- Мій батько, — сказав Мельгхіор, — говорив, що те, що балакають пророки, треба ділити на десять. Мені порадили відправитися в подорож, — гордовито додав він, — мудрі люди, а не купа віщунів, що трясуть тріскачками з собачих черепів або читають з котячих нутрощів. Мої мудреці. Найкращі у світі.

Це мало означати, що Мельгхіор не тільки висміює страхи Касфіра, але й робить це на основі знань, ширших і глибших, ніж ті, якими володіють його супротивники. Що ж, так зазвичай розмовляли один з одним королі, навіть ті, хто був у сім разів менш самовдоволеними, ніж група, яка подорожувала тієї дивної ночі на захід.

- День ще не закінчився, — зауважив Баал Тхас-Ар. І на цьому зупинився. Це був хороший хід. Тиша залишала багато можливостей для інтерпретації. Те ж саме спало на думку парі, що сперечалася: якщо вони мовчали, значить, дали йому останнє слово. Погоджуючись на це, вони також нададуть Баал Тхас-Арові право вирішувати суперечки. Визнаючи це право, вони мимоволі погодилися б, що він мудріший за них — адже до дурня ніхто не звертається за судом. Все це разом, звичайно, було чудовим приводом для подальшої сварки, і вона б неминуче спалахнула, якби не милосердні хмари, які на мить розійшлись, відкриваючи небо, яке повільно темнішало, і зірку, яка привітно мерехтіла.

- Це знак! - скрикнули вони в один голос і погнали верблюдів. Лише Касфір щось люто бурмотів собі під ніс, і, здавалося, це було щось зовсім непристойним для короля (навіть того, хто подорожував інкогніто).

Сутеніло. Темрява нависла над землею, яку через роки назвали Святою. А з сутінками надходіла зміна.

Мельгхіор був першим, хто це виявив, коли він переплітав свої пальці в складному магічному ритуалі, маючи намір послати вперед чарівний вогник, щоб освітити шлях. Безуспішно. Тоді він подумав, що,