Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

Я зупинився. Сміх урвався, як тільки дівчата помітили мене. Їхні обличчя перед чужим чоловіком стали замкнутими й сердитими, тіла напружились, пальці нервово вчепилися на грудях у щільно застебнуті киптарики.

Їхня прадавня кров пригадувала старовину й жахалася: на всі ці крітські береги, що дивляться в бік Берберії, віками нападали пірати, забирали овець, жінок, дітей, в’язали їх своїми червоними поясами, вкидали у трюми і, піднявши якір, везли продавати як не в Алжір, то в Александрію чи Бейрут. Багато віків цей берег відлунював плачем, укривався жіночими косами. Я дивився, як похмуро наближалися до мене дівчата, притиснувшись одна до одної, немовби хотіли створити непереборну перепону і вчинити відчайдушний опір. Злагоджені рухи, вироблені в минулі віки, сьогодні безпричинно ожили, скоряючись велінню крові.

Та коли дівчата проходили біля мене, я злегка відступив убік і усміхнувся. І раптом вони мовби враз усвідомили, що небезпека вже давно, багато віків тому минула. Здавалося, дівчата несподівано прокинулись і, опинившись у сучасній безпечній епосі, всі разом привіталися до мене дзвінкими голосами, їхні обличчя проясніли, і зімкнутий стрій розпався. Тої самої миті вдарили веселі, грайливі дзвони далекого монастиря, повнячи простір благовістом.

Сонце вже підбилося височенько, небо було ясне й глибоке. Я продерся поміж скелями, вмостився, мов чайка, в якійсь ніші і, щасливий, задивився на море. Я відчув, що тіло моє стало дужим, свіжим, слухняним, а моя думка, стежачи за хвилею, стає й сама хвилею, лагідно скоряючись грайливому ритму моря.

Та помалу-малу серце моє пойняла тривога, десь із глибин залунали в мені похмурі голоси. Я знав, хто це волає: як тільки я хоч на хвилину залишаюся на самоті, він реве в мені, роздратований непогамованими бажаннями, палкими, далекосяжними сподіваннями, і чекає від мене порятунку.

Я швидко розкрив книжечку Данте, мого вірного супутника, аби не чути, аби відігнати страшного, смутного й могутнього демона, що живе в мені. Я перегортав сторінки, читав то тут, то там якийсь рядок, якусь терцину, пригадував усю пісню, і з вогненних сторінок підводилися з криком грішники, трохи далі великі зранені душі намагалися видертись на височенну гору, а ще вище над смарагдовими галявинами линули блаженні душі, мов ясносяйні світляки. Я походжав угору й униз триповерховою страшною будівлею Долі, спокійно розгулював у Пеклі, в Чистилищі і в Раю, немов ця будівля була моїм власним домом. Я страждав, сподівався й радів, пропливаючи над прекрасними віршами.

Закривши книжечку, я задивився в морську далечінь. Чайка припала животом до хвилі, всім тілом розкошуючи від прохолоди. Берегом ішов засмаглий босоногий хлопець і співав пісні про кохання; в них звучав біль, голос хлопця зривався від пристрасті.

Так само співали безліч років вірші Данте в Італії. І як любовна пісня готує хлопців до кохання, так і вогненні вірші цього флорентійця готували італійських юнаків до боротьби за свій народ, за його порятунок. І поволі всі вони, причащаючись до поетової душі, обертали рабство на волю.

Позаду мене почувся сміх. Я вмить скотився з Дантових вершин, озирнувся й побачив Зорбаса: він стояв за мною, і все його обличчя сміялося.

— Що це таке, хазяїне? — вигукнув він.— Уже кілька годин шукаю тебе, а бач де відкопав!

Я незворушно мовчав, тому він крикнув знову:

— Обід минув, курка готова, вона, мабуть, на мозок переварилася, бідолашна! Зрозумів?

— Зрозумів, але я не голодний.

— Не голодний! Та ти ж від самого ранку нічого не їв, а тіло — воно ж душу має, пожалій його. Дай йому їсти, хазяїне, дай йому їсти, бо воно ж наш віслюк, як не нагодуєш його, то він тебе залишить на півдорозі!

Я давно зненавидів отакі тілесні втіхи і, якби було можливо, їв би потайки, немов би робив щось соромітне, але тепер, щоб Зорбас не горланив, я сказав:

— Гаразд, ходімо.

Ми попрямували до села. Години серед скель минули блискавично, мов мить кохання. Я ще відчував на собі гарячий подих великого флорентійця.

— Ти, мабуть, мізкував про шахту? — трохи недовірливо запитав Зорбас.

— А про що ж іще? — відповів я, сміючись.— Завтра починаємо роботу, треба зробити деякі розрахунки.

Зорбас поглянув на мене скоса й нічого не сказав. Я зрозумів, що він мене перевіряє і ще не знає, вірити мені чи не вірити.

— І до чого ж ти дійшов? — обережно почав він промацувати мене.

— До того, що через три місяці ми повинні давати десять тонн бурого вугілля в день, щоб перекрити видатки.

Зорбас поглянув на мене знову, але вже якось занепокоєно, і невдовзі мовив:

— Але чому робити розрахунки ти пішов до моря? Даруй мені, хазяїне, що я тебе розпитую, мене це дивує. Я коли доводиться мати справу з цифрами, ладен забитися в якусь нору в землі, осліпнути, аби не бачити їх. А як підведу очі й побачу море, чи дерево, чи жінку, хай навіть стару, то всі розрахунки летять під три чорти! Летять, мов на крилах, проклятущі, летять і щезають!

— Що вдієш,— вирішив я подратувати його.— Сам винен. Виходить, ти не годен упоратися зі своїми думками.

— Воно, може, й так, хазяїне, але то ще як подивитися. Є немало речей, які навіть мудрий Соломон... От, скажімо, проходив я колись невеличким селом. А один геть нікудишній дев’яностолітній дід садив мигдаль. «Дідусю,— кажу йому,— і нащо ти мигдаль садиш?» А той, не розгинаючись, обертається до мене й відповідає: «Я, дитино, працюю так, ніби житиму вічно!» Тоді я йому й кажу: «А я працюю так, ніби кожної миті можу померти!» Хто з нас двох мав слушність, хазяїне?

Зорбас подивився на мене з тріумфом і додав:

— Ось тут я тебе і спіймав!

Я мовчав. Однаково стрімкі й мужні обидва шляхи, і обидва можуть привести до вершини. Працювати, наче не існує смерті, і працювати, щомиті пам’ятаючи про смерть — це, напевне, те саме; але тоді, коли мене запитував Зорбас, я цього ще не знав.

— Ну, то що? — насмішкувато запитав він.— Не суши голови, хазяїне, тут не знайдеш відповіді; то вже інша казка, дітки[17]. Я зараз думаю про їжу, про курку та плов, притрушений корицею, і весь мій мозок парує, як плов. Давай спершу поїмо, давай наб’ємо тельбухи, а там побачимо. Хай усе йде своєю чергою, одне за одним. Зараз перед нами плов, отже, плов — це наш розум. Завтра