Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

Марго промовляла свою ко­ронну фразу: «Господи, якби мій чоловік і мої діти бачили мене тепер...».

— Цить-цить, — обривали її коле­ги, — «про грустное не надо». Після цього ще раз пили за солодку свободу. І ще раз. І ще раз.

Соціологічна фірма, яка в побуті мала назву «Розкажи мені, любиш ти чи ні?», заспівала однойменну пісню. Як правило, після цієї пісні відрубувався Вася.

Однак, на диво, цього разу він не від­рубався, а жалібно нечленороздільно попросив шефа заспівати «Чому розпле­тена коса, а на очах бринить сльоза». Це викликало бурю позитивних емоцій. Усі сміялися до сліз, згадуючи шефову від­повідь на запитання американця «Яке головне питання для України?» Шеф разом з колективом виконав замовлен­ня Васі. Щоправда, співали цю пісню несерйозно, насміхаючись над трагіч­ним змістом. Однак Вася сприйняв це по-своєму. Він обливався сльозами і, б’ючи себе в груди, став клястися в лю­бові шефові:

— Я за вас, та я за вас, та я на край світу піду. Хочете, хоч зараз підемо ясир збирати?

— Що? — оторопів шеф.

— Ну, не хочете зараз, то можемо за­втра!

— Який ясир? — розпитував Васю Камікадзе в повній тиші.

Вася розводив руками, не в змозі чи то дібрати, чи то вимовити слова. Його повіки зрадливо злипалися, і публіка, знаючи, що він от-от упаде, намагалася будь-що втримати його від цього.

— Я шо, — белькотів він. — Я нічого. Ахмет сказав, Ібрагім зробив.

— Хто такий Ібрагім? — допитувався шеф. — Ти, чи що?

— Чуєш, Андибере, — засміявся Вася і показав на шефа. — Шо з ним таке? Пахлави об’ївся?

Вася був п’яний, як чіп. Однак усі на­вколо почали миттю тверезіти.

— До речі, Андибере, класно ти його наколов! — Вася зареготав і показав всі свої пеньки в роті. — Як це тобі вдаєть­ся: щойно ти був у ланцюгах, а тут див­люся: Ахмет у ланцюгах, а ти на коні! Га-га-га! Ти точно характерник!

Шеф схопив Васю за барки.

— А при чому тут я, Ахмете. Я шо? Я нічо! Це все він! Їй-бо, він характерник. Я сам бачив на власні очі, як він руками ловить кулі.

— А ще що ти бачив, Ібрагіме?

— А ще бачив, як ти один на один проти татарського загону воював: глип­нув на них крізь зігнуту стрілу, так вони самі себе порубали і згинули. Ось так-то.

Усі мовчали. Вася здивовано окинув їх поглядом:

— А шо таке? Не поняв! Шо я таке сказав?

— Так, — сказала Марго, — нашого полку прибуло... — І налила собі горілки.

— Тобі скоро народжувати, — відста­вив від неї чарку Андибер, узяв за руку і повів до виходу.

У Марго округлилися очі.

— Цур тобі, нечистий! — утрутився Спиридоненко і, вказуючи на Андибе­ра, зарепетував баб’ячим голосом: — Це він! Це все через нього! Він знається з нечистим! Щойно він у нас з’явився, так ми всі подуріли!

— Я хрест святий ношу на грудях, — розірвав пазуху Андибер. — І в Бога ві­рую!

Жінки з цікавістю роздивлялися його волохаті груди.

— Так, — сказала Леська. — Це вже «білочка».

— Що-що? — перепитав Спиридо­ненко.

— Біла гарячка, — гаркнула та.

— А ти помовч! — загаласувала зне­нацька Свєтка і кинулася на подругу. — Ти взагалі з іншого часу!

— Я?! — обурилася та. — Та я, та я...

Вона хапала ротом повітря, як риба на березі, намагаючись знайти відповід­ний аргумент, однак у цю мить Марго, схопившись за живіт, закричала:

— Рятуйте! Дитина йде!

Усі, крім Васі, який солодко спав, по­клавши писок у миску з олів’є, підскочи­ли з місця і заметушилися.

— Паліть піч! — скомандував Спири­доненко. — Кидайте побільше дров, а її на черінь! Чоловіки, геть із хати! Повід­кривайте всі вікна, двері, порозв’язуйте все, що маєте на собі зв’язаного! А ти, — звернувся він до Марго, — розпусти во­лосся! Так легше буде народжувати.

Марго не розуміла, що з нею відбу­вається. Біль роздирав тіло. Та цей біль був їй знайомий. Попередні пологи три­вали по дві доби і закінчувалися кеса­ревим розтином. Марго із жахом поду­мала: хто ж тут з неї витягне дитину? Біль не можна ні з чим порівняти. Іде дитина. Довгождана. Очікувана. Дитя любові.

Марго натужно кричала. Стогнала. Кидалася. Молилася. Плакала. Кли­кала на допомогу Матір Божу. Рвала на собі волосся. Хапала за руку бабу­повитуху. Скімлила. Металася по хаті. Стрибала. Падала. Божеволіла. Вила. Сміялася.

— Андибере, — командував Спири­доненко. — Біжи до попа, хай відкриє церкву і попроси в нього ключі від церк­ви.

Коли Марго поклали на живіт ключі, вона відчула, як тіло внизу рветься, як тріщить шкіра.

— Тужся! — крикнула їй на вухо ба­ба-бранка. — Ще! Тепер не тужся. Не тужся, я сказала! Давай знову! Ще! І ще трохи! І ще зовсім мало! Ось вона!

Ця мить, коли зненацька вщухає жахливий біль, для жінки триває ві­чність. Лише цю мить можна назвати щастям. Жінка стільки разів переживає мить щастя, скільки вироджує дітей. Саме вироджує. Зникнення болю поєд­нується з почуттям здивування від ви­гляду маленького беззахисного червоно­го тільця, яке показує жінці акушерка. Це мить усвідомлення, що відбулося ви­творення нового світу, нового життя. Це подія космічного масштабу, подія, яку жінка переживає фізично.

Баба тримала в руках дитину, що за­драла догори ноги, демонструючи, що вона жіночої статі:

— Дівка! — задоволено мовила баба до Марго.

— Дівчинка! — прошепотіла та.

— Андибере, в тебе дівка! — гукнула баба до дверей.

— Я кохаю тебе, моя королево! — у відповідь закричав той.

* * *

Треба віддати належне шефові: яким би тяжким не був ранок після святкування початку польового сезо­ну, він уставав рано-вранці, обливався холодною водою, готував міцний чай із спеціальних трав та каву для співро­бітників, які поволі вилазили зі своїх спальних мішків, бурчачи про садюгу­камікадзе.

— Суп отдільно, мухи отдільно, — виправдовувався він. — Випивон роботі не повинен шкодити. У нас купа роботи.

Його співробітники вже звикли до та­кого графіка, тож слухняно, мов ляльки сеньйора Карабаса, виконували всі його розпорядження.

Марго