Поліна Ендрі - Мама для Зефірки, Поліна Ендрі

Стою, обійнявши себе, і нервово кусаю губи, спостерігаю за тим, що відбувається. Чоловік копошиться, крутячи викруткою, мабуть з хвилин п'ять. Я покірно чекаю, крадькома кидаючи погляди у вітальню. Малечасидить на дивані, бовтаючи ніжками і розглядаючи картинки в журналі. Одягнена у свій милий пуховичок, шапку та білі валянки. Розумію, що якби не збожеволіли труби у ванній, то вони б уже пішли. Намагаюся не думати про те, що це мене вкололо.

- Ти маєш якісь інструменти? - лунає голос з-під труби. - А хоча,що я питаю, ти ж дівчина, ще й живеш сама...

– Є! - Вигукую я, сама здивована тим, що так вчасно згадала, і миттю кидаюся на пошуки.

Прошмигую стрілочкою повз вітальні і шукаю у відведеній для всякого мотлоху комірчині, притримуючи на грудях сповзаючу тканину. Знайшла.

Кулею біжу назад, підсовуючи під трубу цілий ящик інструментів.

- Чудово, - киває чоловік, лежачи на спині на підстеленому килимку. Сам мокрий і в промоклому одязі, - якщо й справді полагодить, навіть не знаю, як дякуватиму йому. - Те, що треба, - кидає швидким поглядом. - Ти можеш одягтися, все одно це займе щонайменше півгодини.

Я відступаю, кинувши поглядом на своє тіло, і розумію, що весь цей час так і стояла як дурочка перед ним у короткому рушнику.