Кейт Фокс - Спостерігаючи за англійцями

Джеремі Паксман, — на якій ґрунтується абсолютно все життя країни: починаючи від законів, яким англійці коряться, закінчуючи будинками, в яких англійці живуть». А Джордж Орвел спостеріг, що «англійцям вуха в’януть від одного лиш імені — допитливої Варвари».

А я від себе додам, що непомірна кількість найважливіших соціальних правил та норм пов’язана з недоторканістю приватної сфери нашого життя: нас вчать не пхати свого носа, де нас не просять, не втручатися в чужі справи, поводити себе стримано, не виставлятися на показ, не грати на публіку, не привертати до себе увагу і ніколи не виносити на люди інтимні деталі. Тут варто зауважити, що тільки поміж найрідніших та найближчих звичне «Як справи?» набуває ознак «справжнього» питання і передбачає справжню, а не типову, доведену до автоматизму, відповідь на всі випадки життя: «Дякую, все гаразд», «Нормально, дякую», «Та нема на що скаржитись», «Непогано, дякую». На випадок невиліковної хвороби завжди можна сказати щось таке: «Непогано, зважаючи на обставини».

І так, вслід за одвічним законом забороненого плоду, ми — нація підглядальників, яких безмежно вабить табуйоване приватне життя «нашого оточення». Може, англійці і не найбільші у світі пліткарі, але строгі правила приватності значно посилюють значимість пліток. Закон попиту та пропозиції забезпечує пліткам статус цінного товару всезагального вжитку. Ми, англійці, так просто і задурно не розголошуємо «особисте» кожному зустрічному, о, ні, ми ділимося тільки з тими, кого знаємо і кому можна довіряти.

Саме тому, хоч це і не єдина причина, іноземці часто скаржаться, що англійці холодні, стримані, замкнуті і відсторонені. Назвати своє ім’я, місце проживання, професію, розповісти, чи є в тебе сім’я та діти — для більшості культур далебі не є клопотом, але не для нас. З англійців цю цілком невинну буденну інформацію треба витягати обценьками, і кожне питання змушує їх здригатися і кривитися.

Правила гри «Вгадай-но»

Запитувати прямо: «Чим ви займаєтесь?», наприклад, не зовсім ввічливо. Хоча, якщо подумати, то це найочевидніше питання-стартер при знайомстві, та й починати розмову так чи не найлегше. Мало нам зацикленості на приватності, так ми ще й маємо збочену потребу ускладнювати собі соціальне життя, тому правила етикету змушують нас ходити манівцями і здалеку випитуватися, чим же людина заробляє на хліб. Потішно спостерігати, як хитромудро і якими десятими дорогами англійці оминають заборонене питання — вони добряче мучитимуться, але не запитають свого знайомого про професію прямо. У гру «Вгадай-но» бавиться майже увесь середній клас на всіх соціальних заходах, де випадає нагода знайомства. Суть гри полягає в тому, щоб відшукати і розгадати «підказки» про ймовірну професію у розмовах на різноманітні теми.

Наприклад, коментар про вічні затори у якомусь районі передбачає відповідь: «О, так, це якесь жахіття! А час-пік — ще гірше! Ви ж їдете на роботу на авто?». Особа, якій адресоване запитання, чудово розуміє в чому суть і слухняно відповідає як на озвучене питання, так і на приховане: «Так, але я працюю в шпиталі, і мені принаймні не треба їхати до центру». І тут вже можна собі дозволити сміливий здогад: «Ага, то ви лікар, так?». (Якщо ж потенційних професій не одна, а більше, то ввічливо почати вгадувати з найвищої по статусу — почніть з лікаря, а не з медсестри чи медбрата, санітара / санітарки чи студента / студентки; з адвоката / адвокатки, а не з секретаря / секретарки. Хоч на цьому етапі вже дозволено запитувати напряму, однак варто все-таки обрати стверджувально-питальну форму, а не власне питальну.)

Правила цієї гри відомі всім, і більшість людей намагається спростити всім життя і якомога швидше підкинути «ключі». Навіть якщо ви соромитесь своєї роботи, якщо вам незручно або ж ви намагаєтесь зберігати таємницю, то все ж доведеться признатися, ким ви працюєте, якщо вже здогад виявився влучним. Затягувати гру в пошук підказок геть неввічливо. Не менш грубо ігнорувати очевидні «підказки» нового знайомого. Якщо особа ненароком каже, що «мій кабінет тут, недалеко, за рогом» (на продовження медичної теми), то сам Бог велів вам тут же ж ляпнути: «Ага, то ви терапевт?!»

Коли таємницю професії нарешті розгадано, то — якою би занудною чи передбачуваною вона не була, — заведено висловлювати здивування. Типова відповідь на «Так, я лікар/ лікарка [вчитель / вчителька, бухгалтер / бухгалтерка, системний адміністратор / адміністраторка, секретар / секретарка]» звучить так, ніби це щось навдивовижу цікаве та неочікуване: «О! Справді?!». А далі, майже без винятків, панує незручна мовчанка: ви відчайдушно намагаєтесь придумати, що б такого сказати, чи запитати про фах співрозмовника, а на тому боці думають над скромною, але потішною і водночас вражаючою відповіддю.

Схожі «вгадай-но» техніки часто використовують у спробах з’ясувати, де люди мешкають, чи вони перебувають у шлюбі, в якій школі вчилися і який університет закінчили. І так без кінця-краю. Певні прямі питання ми вважаємо більш грубими, аніж інші. Наприклад, запитати: «Де ви мешкаєте?» — не так грубо, як поцікавитися: «Чим ви займаєтесь?» — але навіть таке доволі невинне питання варто переформулювати, узагальнюючи, скажімо, ось так: «Ви живете неподалік?» — чи взагалі піти в обхід: «Ви здалека?». Прийнятніше поцікавитися про наявність дітей, аніж про шлюб. Перше питання, зазвичай, веде нас — манівцями — до можливих підказок до питання номер два. (Багато одружених англійців не носять обручок, тому питання про наявність дітей часто допомагає незаміжнім англійкам вивідати матримоніальний статус об’єкта. Проте, така практика допустима лише у відповідному контексті: нахраписте питання про дітей може скидатися на надто очевидну спробу дізнатися про «вакантність» місця поруч з чоловіком.)

Зрештою, гра «вгадай-но» допомагає зібрати елементарну анкетну інформацію. Однак, цікавіші деталі особистого життя та стосунків надійно приховані правилами приватності і доступні лише близьким друзям та родичам. Це — інформація для вибраних, і її не можна трактувати абияк. Англійці особливо пишаються цією рисою і глузують з американців, які «у перші ж п’ять хвилин знайомства вибовкають все про розлучення, видалення матки і заразом про лікаря, який оперував». Однак, це кліше, хоч і не безпідставне, характеризує радше не американців, а нас і наше ставлення до приватності.

Прецінь правила приватності, зокрема табу на «надмірну допитливість», дуже ускладнює життя бідакам-соціологам, які добувають життєво необхідну інформацію виключно за допомогою невтамовної допитливості. От і матеріал для цієї книжки було здобуто в тяжких муках, відчайдушних намаганнях знайти хитромудрий підхід чи викрутас, який допоміг би обійти правила приватності, а деяких співрозмовників доводилося допікати до живих печінок. Так чи інакше, а процес придумування та застосування хитромудростей допоміг мені виокремити доволі неочікувані та захопливі правила, як, наприклад, правило дистанції.

Правило дистанції

У англійців заведено обсмоктувати особисте життя лише в колі друзів; плітки про приватне життя друзів та родини розпускають у трошки ширшому колі; плітки про особисте життя знайомих, колег та сусідів вже можна посмакувати у численнішому товаристві, а плітками про інтимні деталі життя публічних осіб та зірок можна взагалі