Галлея Сандер-Лін - Сім драконів для Білосніжки. Таємниці Сніжної академії 1, Галлея Сандер-Лін

Довелося змиритись. Із Себом взагалі складно сперечатися, він часто поводиться так, ніби вона маленька нерозумна дівчинка, і це підбішує. Дорослим себе уявив, а сам всього на пару-трійку років доросліший... Хоча, якщо його слова про сто тридцять восьму річницю правда, то це вона старша за нього, і дуже відчутно. З іншого боку, вартовий назвав його магістром… Тоді виходить, що він викладач? То скільки ж йому насправді років і чому виглядає так молодо?

— Себе, а ти справді магістр? — обережно спитала вона.

— Все дізнаєшся свого часу, — її омило черговою порцією роздратування.

Ех, не любить «братик» відповідати на запитання. А втім, можливо, він стане відвертіший у більш приватній обстановці. Тому Сніжка вирішила відкласти допит і продовжила оглядати свою нову обитель.

«Забарвлення» академії варіювалося від білого до світло-сірого та перлинного. Ті, кого вони зустрічали, теж відрізнялися білим волоссям та одягом. Таке відчуття, що тут філія якоїсь особливої ​​лікарні, де довкола самі лише лікарі, яким дитячою присипкою посипало навіть волосся. Не кожною фарбою досягнеш такого дивовижного, справді білого, відтінку.

— Тут все і всі такі… білі… — шепнула вона лису.

— Звичайно, це ж академія, де навчаються і викладають маги, що володіють сніжною та крижаною стихіями, — відгукнувся він. — Сніжні ельфи, перевертні всіх видів (білі ведмеді, вовки, песці, горностаї, грифони… навіть кролики та мишки!), люди і, звичайно, дракони… які з деяких причин зараз у меншості.

— Стоп! Ти сказав, що тут знаходяться ті, хто має сніжні сили. Значить, моя сила також сніжна?

«Та й те моторошне туманне щось називало мене «сніжною»…»

— І ще яка! — хмикнув Себ.

— А чому… на мене всі так дивно дивляться? — Сніжка зіщулилася від чергового несхвального і навіть місцями гидливого погляду. На неї дивилися... напевно, як на прокажену в Середньовіччя, від якої треба триматися подалі. — Втім, на тебе також.

— Вони вважають, що ти, як і я, «поцілована» Темрявою. Хоча ти в прямому розумінні цього слова була сьогодні поцілована Темрявою, — пробурчав він, знизивши голос, — і це швайтовськи погано.

Сніжа воліла б назавжди забути про цей бісів поцілунок, тому запитала про інше:

— Себастьяне, а що значить «поцілований» Темрявою? Я не зовсім розумію.

— Та що тут розуміти? — пробурчав лис. — Це означає, що мій рід проклятий Темрявою і тепер наша біла вовна частково забарвлена ​​чорним. Тільки кінчик хвоста залишився білим… Я з народження позначений мороком, і всі ці сніжні сноби поставили на мені та інших, кому так само не пощастило в минулому, тавро вигнанця. Це ти хотіла почути?

«Братик» явно був зачеплений за живе, погляди оточуючих були йому не до душі, але він стійко переносив їхню зневагу і відчуженість та йшов з високо піднятою мордою. Сніжці захотілося якось його розрадити.

— Хм-м-м, цікава теорія походження чорнобурок. Взяти песця, проклясти Темрявою — і вуаля, унікальне по красі хутро готове!

— І де я повинен сміятися? — похмуро поцікавився Себ. — Я «поцілований» Темрявою, і це не лікується. Не бачу нічого смішного в родовому проклятті, через яке від мене сахаються всі сніжні народи.

Ну от, не розвіяла, а лише засмутила.

— Пробач, це я від нервів дурниці кажу. Насправді ти дуже гарний, принаймні в моєму розумінні, — вона любовно його погладила, із задоволенням пропустивши м'яке хутро крізь пальці. — І взагалі, я чорний колір дуже навіть люблю, он, у мене і волосся чорне, і очі їм під стать.

— А ось тобі його любити зовсім не обов'язково, — добродушніше буркнув лис. Здається, ласка йому сподобалася. — І для початку потрібно розвіяти твоє маскування.

— Яке ще маскування?! — не зрозуміла вона. — Ти вже вдруге про це кажеш…

— Шкода, якщо ти думала, що насправді така брунетиста і темна. На тобі немає відбитка темряви, як на мені, тому з тебе треба зняти маскувальні чари, щоб не вводити інших в оману.

— Тоді яка я насправді? — обімліла Сніжка.

Ось так живеш усе життя, звик до себе, любиш свої переваги, намагаєшся боротися з недоліками, а потім виявляється, що ти — це зовсім не ти, а хтось інший, зовсім незнайомий, кого ти, можливо, навіть у дзеркалі не впізнаєш.

— Скоро побачиш, — підморгнув чорно-бурий хитрун.

Себастьян вийшов на широку галерею, де були величезні вікна і звідки відкривався просто приголомшливий вид на околиці великого замку. Господи, яке чудове видовище! Одягнені в снігові шапки гірські хребти, запорошені снігом густі ліси, долини, вкриті білосніжними покривалами, та й внутрішній двір, вічнозелені дерева і чагарники самої академії, посипані крихтами кришталю… І все це виблискує на сонці, а місцями навіть засліплює.

— Ну що, йдемо? — поквапив перевертень і зробив пару кроків.

— Стривай! Хочу ще помилуватися… — Сніжана продовжувала поїдати місцевість жадібним поглядом.

— Та намилуєшся ще, буде час, — Себ, здається, хотів якнайшвидше доставити її до ректора, втім, з місця не зрушив, даючи їй можливість насолодитися видом.

Сніжана із захопленням дивилася на сніжну пишноту за вікном, коли їй раптом здалося, що звідти, зовні, за нею спостерігають. Дівчина придивилася, нишпорячи очима по сніговій гладі, і нарешті помітила ледве вловимий рух, хоча зробити це було не так вже і легко: біле на білому практично зливалося. І якби не чорний ніс і очі, що блиснули на мить, вона б і не помітила великого волохатого звіра, що стежив за нею через кучугури. Звідси було складно зрозуміти, вовк це чи все-таки лис, але від пильного погляду хижака Сніжку добряче пробрало.