Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

вирішила не користуватися — надто вже кволим видався їй замок: ще розлетиться разом із вольєром.

Дверцята клітки тихо відхилилися. Лисиці злякано зіщулилися по кутках. «Її» лисиця нечутною ходою вийшла назовні. Маринка знову спрямувала енергію на той злощасний замок. Він дзенькнув, замикаючи дверцята, і все стихло.

Істота стояла і продовжувала напружено дивитися на дівчинку. «Це процес творчий і вимагає певних навичок та досвіду», — слова Кіра звучали в неї у вухах, як закляття.

Несподівано для самої себе Маринка просто клацнула пальцями і сказала:

— З’явися!

Заклинання для матеріалізації духів, як не дивно, спрацювало. Лисиця щезла, і в ту ж мить замість неї виник… заєць. Чи кролик — Маринка не знала, чим один відрізняється від іншого.

Лисиці в клітці занепокоїлися.

— Оце так номер, — розгублено прошепотіла Маринка.

— Я — не номер, — ображено сказала істота. — Я — Коловерша.

Марина натужно почала згадувати: «Що там говорив Кіт про цих коловерш? Здається, вони таки схожі на зайців. А ще допомагають відьмам і чаклунам…»

А Коловерша тим часом продовжувала:

— Ти мене звільнила, і тепер я зобов’язана служити тобі.

Маринка подумала, що це зайве. Вона й так ледь вмовила маму на кота, а тепер їй на голову впала ще й ця Коловерша. Ні, можна, звичайно, щось придумати і сказати мамі, що бідний зайчик зламав ніжку або що це якась американська водяна мавпа, але… навряд чи мама погодиться навіть на екзотичного звіра.

Коловерша немов прочитала Маринчині думки:

— Не хвилюйся. Коловерші покликані допомагати відьмі, а не спричиняти їй зайвих проблем, — сказала вона. — Я перетворюся… е-е-е, скажімо, на маленьку іграшку, яку ти зможеш носити в сумці або кишені, а за потреби — одразу буду тут як тут.

Маринка зітхнула:

— Я собі геть не уявляю цього, але спробуймо.

Коловерша високо підстрибнула, зависла в повітрі та… на долоню Маринці опустилася маленька іграшка — чи то лисичка, чи то єнот.

Іграшка була дуже приємна на дотик. Єдине, що було неприродним, — від неї йшло живе тепло.

Маринка поклала іграшку-Коловершу в кишеню своїх шортів, де лежав її атем, і трансгресувала на дачу. Цього разу переміщення відбулося не надто успішно, і Марина опинилася в темному коридорі. Довелося довго розмірковувати в темряві, куди саме її занесло. Потім вслухатися — чи не розбудила вона кого з дорослих.

На щастя, у будинку було все тихо. Її відсутності ніхто не помітив. Маринка навшпиньки пробралася до своєї кімнати. Похапцем роздяглася, лягла в ліжко і одразу заснула.

Жертва нерозмінної гривні

До міста вони повернулися у понеділок вранці. Маринчина мама швидко переодягалася, поспішаючи на роботу.

— Ма, а де кіт? — здивовано запитала Марина, не знайшовши свого пухнастого вчителя.

Мама відмахнулася:

— Гуляє де-небудь… на те він і кіт. Увімкни телевізор — новини послухати хочу.

Марина клацнула пультом. Новини були не дуже добрими: з’явився новий, невідомий науці, вірус грипу; в Азії сильний землетрус…

На кухні щось загуркотіло. Це Домовик дав знати про себе.

— Протягів у квартирі не влаштовуй, застудишся. Не вистачало ще захворіти на початку літа, — наказала мама доньці і подалася на роботу.

Ледь за нею зачинилися двері, Марина вигукнула:

— З’явися! — і клацнула пальцями.

Трапилася несподіванка.

Маринка, чесно кажучи, забула про Коловершу. Вона хотіла матеріалізувати тільки Домовика, а вийшло так, що на підлозі ніс у ніс зустрілися двоє: Домовик та Коловерша.

— Вітаю тебе, Коловершо! — чемно схилився Домовик.

— І я тебе вітаю, шановний пане Домовику! — відказала Коловерша.

Маринка слухала їхню розмову і з подивом дізналася, що чарівні істоти, виявляється, спілкуються між собою точнісінько так само, як і люди.

Проте одразу ж забула про це — тривога за Кіра виявилася сильнішою:

— Ти не знаєш, куди подівся Кір? — запитала вона у Домовика.

Той знизав плечима:

— Як подався невідомо куди в п’ятницю увечері, то й досі не повернувся. Загуляв десь із туги. А ти, я бачу, теж дарма часу не гаяла? — запитав він і кивнув на Коловершу.

— Не гаяла, — неуважно підтвердила Маринка.

— Це добре. Коловерші — вони такі, все до хати тягнуть, — сказав Домовик, і в його очах зблиснули лукаві іскорки.

— Смієшся, — з викликом мовила Коловерша. — Повторюєш людські дурниці, нібито ми зносимо відьмам чуже масло та молоко. Наче не знаєш, що ми просто збираємо для них енергію. Накопичуємо її, а потім у потрібний момент віддаємо цю енергію відьмі!

Іншим разом Маринка із задоволенням прислухалася б до їхньої розмови. Але зараз у її голові снувалася одна-єдина думка: що з котом Кіром?

Дівчинка вийшла на балкон і уважно оглянула все довкола. Кота не було видно.

Марина повернулася на кухню. Там Домовик з Коловершею жваво гомоніли поміж собою.

— І не кажи, — гарячкував перший. — Раніше нам, домовикам, було набагато веселіше. Ми мешкали в хаті, а в дворі жили дворовики. Завжди можна було з кимось перекинутися бодай словом. А зараз… Якщо домовика з покинутої сільської хати люди можуть забрати в місто, то куди подітися бідному дворовикові? От і розповзаються вони по інших світах. А люди не розуміють, що це для них погано — вони ж захисту позбавляються!

— Так, — підтакувала Коловерша. — Правду кажеш!

Цієї миті з кватирки на підлогу діловито зістрибнув кіт.

— Привіт вельмишановному панству! — сказав він таким голосом, ніби й не ходив нікуди.

— Де тебе носило? — напосілася на нього Маринка.

— Довго розповідати, — відказав Кір. — Тільки водички дайте — дуже вже пити хочеться.

Кіт пив так жадібно і довго, що Маринка навіть злякалася, аби не луснув його живіт. Але якось минулося. Кіт утамував спрагу і стрибнув у крісло.

— Я став жертвою нерозмінної гривні, — повідомив він звідтіля. — Так би мовити — ex abrupto…

— Екс-чого? — не зрозуміла Марина.

— Ой, я й забув, що нині латини в школі не вчать! — вибачився Кір. — Ex abrupto — це «зненацька, раптом»…

І Кір почав розповідати.

* * *

— Щойно за вами зачинилися двері, вирішив і я трохи прогулятися та подумати на дозвіллі. А ще — прислухатися до деяких своїх відчуттів.

Тож гуляю я собі, аж глип: повз мене проходить якийсь хлопчак. Звичайний собі хлопчак, без будь-якої схильності до магічних наук, але навіть за два кроки було відчутно, що той бідолаха геть схиблений на книжках про магію. А книжки ті, ще раз нагадаю вам усім, мають стільки ж спільного із магією, як я — з амурським тигром.

Але попри те запала хлопцеві в душу технологія виготовлення нерозмінної гривні. Оскільки актуальність цього