Катя Кірініна - Вибач та зрозумій, Катя Кірініна

9.

Олеся

Нас вчать з дитинства, що найстрашніший гріх у світі — вбивство. Але, як здається мені, найстрашніший гріх — це зрада.

Коли людину вбивають, вона вирушає у спокій, і їй не доводиться жити з болем, що розриває на шматки серце. Смерть приходить швидко, і ніхто вже не думає, як боляче, коли настає спокій.

Не сперечаюся, що вбивство страшне, але зрада — та сама смерть, тільки відчутна, реальна і дуже жорстока.

Після того, як тебе зрадили, ти відчуваєш такий спектр болю, про який раніше, навіть не підозрював. Саме це зараз відбувається всередині мене. Найскладніше, коли зраджують близькі. Навіть не так — кохані близькі.

Руки Вероніки все ще обіймають мого чоловіка, а він, заплющивши очі, намагається збагнути, що робити далі. Мабуть, ще не до кінця розуміючи, що я реальна і зараз стою з ними в одному туалеті.

У туалеті.

Дідько! Ніколи б не подумала, що він опуститься до такого. Андрій був для мене завжди взірцем високої моралі й з таким тріском провалився у туалеті, навіть не зачинивши за собою двері. На що вони обоє розраховували? Якісь дилетанти гріховного зв'язку.

— Олесю, — підбираючи слова, починає мій чоловік. — Це все…

— Не треба, не принижуйся ще більше, — не впізнаю свого хриплого голосу. Мені, чесно, взагалі говорити не хочеться, але, мабуть, доведеться. Дивлюся на його повію і розумію, що гидко перебувати з нею в одному приміщенні. — Пішла геть.

Помічниця, нічого не кажучи, відповзає від умивальників і по стінці намагається протиснутися повз мене, напевно, боїться, що я її вдарю.

Зізнаюся, мені дуже хочеться її знищити, але ця дівчина й так не має нічого, крім ефектної зовнішності, не варто завдавати їй такої шкоди. Вона так близько підібралася до мого чоловіка, а я так довго не вірила в очевидні речі, що стає ще важче від думки, що це триває досить довгий час. Куди дивилася Олеся?

Дівчина швидко віддаляється, залишив нас наодинці, але я навіть не знаю, що сказати. Андрій знову заплющує очі та шумно видихає, просто бачу, як блідне його обличчя, адже він не очікував такого потужного повороту подій, тому тепер викручуватиметься.

— Скажи, а ти вже опустився до рівня туалетів? — насправді це не те, що я хочу запитати, але почати з чогось потрібно.

— Олесю, вибач, вона мене поцілувала, і я не знаю, чому їй відповів, — Андрій нервово поправляє краватку і не дивиться мені у вічі. — Вероніка не моя коханка.

— Зважаючи на все, сьогодні були проби?

— Навіщо ти так?

— А як? Скільки це триває? Вона єдина, чи мені ще треба почути імена?

— Вона єдина, я не збирався заводити коханку. Це просто помилка, — очі мого чоловіка стають холодними, як сталь, і це в черговий раз доводить, що він злиться.

Найімовірніше, сам на себе. Я б теж на його місці злилася, адже це настільки безглуздо, що навіть смішно. Завжди такий випещений, такий стриманий, а тут не втримався, коли дівчисько вирішило його поцілувати.

— Як ти міг? — мені боляче на нього дивитися, боляче усвідомлювати, що чоловік, якому я віддала своє серце, так жорстоко повівся. Як можна було говорити мені про кохання, дбати про мене, витягти мене на цей безглуздий корпоратив і продемонструвати свою нестриманість? — Вона тебе тільки поцілувала? Відповідай чесно.

Заламую пальці й розумію, що ще трохи — і впаду донизу, тому що неможливо, щоб це був просто поцілунок. Щось нагнітало повітря, і мені здавалося, що подібна пристрасть у цих двох не вперше. І всі ці чутки… вони теж не просто взялися у компанії, люди щось бачили, щось чули та зробили правильні висновки. Це я була настільки наївною, що не помічала, як мій чоловік кинувся у вир з головою.

Справа була навіть не в наявності Вероніки, не було б її — була б інша. Якщо Андрій з легкістю поцілував її, отже, він апріорі на таке здатний. Отже, йому потрібно отримати певні емоції.

— Олесю, поговорімо вдома? Я не можу з тобою тут розмовляти, — спокійно каже Андрій, наче всього цього не було і ми ведемо побутову розмову.

— Я хочу знати відповідь! Як довго ти мене зраджуєш? — кричу я, щоб до цього чоловіка нарешті дійшло: я рішуче налаштована і глибоко не дурна, щоб повірити, що це вперше та необдумано.

Андрій зволікає з відповіддю і підходить до мене ближче. Він намагається взяти мене за руку, але я відскакую від нього, як від злого собаки. Мені важко дивитися на нього, не те щоб відчувати його дотик.

— Не чіпай мене, краще відповідай на запитання, інакше зараз весь твій колектив дізнається правду, і я не жартую, Заремський, — намагаюся бути серйозною та холодною, але плакати хочеться настільки, що стримуюсь з останніх сил.

— Добре, — відповідає Андрій, спостерігаючи за тим, як я хочу вийти у коридор. Звісно, я б ніколи не оголосила про наші проблеми на людях, але в такому неосудному стані, вже не знаю, на що здатна. — Це було двічі, але більше ніколи не повторитися. Олесю, пробач мені. Не знаю, що на мене найшло. Я тобі обіцяю, більше ніколи…

— Досить, — припиняю його жалюгідні пояснення. Двічі — це, звісно, небагато, але ж ми говоримо не про парування собаки, а про зраду. — Сьогодні мало бути втретє, так?

— Олесю, мені шкода, справді. Але я не знаю, що можу зараз сказати такого, щоб ти мені вибачила, — у нього нерви на межі, це видно неозброєним поглядом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍