Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

— Ну, старий, ти дав прикурити! — сказав Гєньо, піднімаючи чарку. — Наш редактор нині аж бзіка дістав на тім пункті, що ти не в нього працюєш.

— Нагадай йому, що свого часу він мене копнув в дупу.

— Думаєш, він не пам’ятає? Пам’ятає — ще й як! Навіть казав, аби я підкотився до тебе і спробував прозондувати, чи не перейшов би до нас.

— Звісно, це заманливо, бо ви більше платите. Але було б підло щодо «Нового Часу»[23], який мене підібрав.

— Та то так, маєш рацію. Мене завше дзядзьо повчав: тримайсі грубшого кінця. Але жи ти довів хлопа до смерті!.. — він похитав головою. — То випадок особливий. Хоч і жорстокий.

— Ти кажеш так, ніби я того хтів.

— А не хтів? Кінцівка статті свідчить про протилежне. Але нє, я тебе не осуджую, Боже борони. Ти ощадив державі купу форси[24]. Бо би ся мусила стратити на суд, на в’язницю, на харчі для него. А так — куля до писка замість пігулки, і фертик.

— Та кінцівка, аби ти знав, мені не належить, — боронився я, не розуміючи — глузує він з мене чи говорить поважно.

— Що ти не кажеш? — щиро здивувався він. — Не тобі? Що — пан редактор дописали? Чи типографісти?

Здається, він і далі лаха дер.

— Ні. Мені її надиктували, як умову, що впродовж ночі, заки друкуватиметься газета, нас будуть охороняти. Якщо чесно, то мене дуже хитро використали. Тепер я шкодую, що в це вплутався. І, якщо ти не будеш про це патякати, скажу тобі більше.

— Ти ж мене знаєш — я муровий[25]. Слухаю уважно.

Він нахилився до мене і примружив очі.

— Є підозра, що Томашевича було вбито. Стаття жодним чином не могла схилити його до самогубства, вона лише руйнувала його амбіції. Але життя могло продовжуватися й далі.

Я не мав сумніву, що Гєньо рознесе мої слова всюди, де треба й не треба. Але чутка про вбивство, а не самогубство, була б корисна для розслідування Обуха. Людська опінія інколи впливала на такі речі доволі позитивно.

— Що ти не кажеш! — дивувався Гєньо. — Жиби аж так? Але я нікому ні мур-мур. А чого ти мене шукав?

— Хотів дещо про Томашевича випитати.

— Та йди! Невже він тебе не перестає цікавити, навіть став­ши покійником?

— Та так, є дещо підозріле. Ти колись бував на його віллі, коли він влаштовував прийняття. Пригадую, віршика йому присвятив.

— А-а, та як добре платять, то я можу хоч мопсові віршика присвятити. А в нього така дружина, що іно пальчики оближеш.

— Вже вдовиця... бідачка.

— Яке бідачка? Вони останнім часом не жили разом.

— А що таке?

— Томашевич завів коханку. Дурний пень. Мати таку кралю і стрибати в гречку? Його дружина з багатої родини, зробила з тої вілли ляльку. Ірена за свої кошти все обладнала, обставила шикарними меблями, килимами, сад впорядкувала. Тепер любо поглянути.

— Стривай... То не він купив віллу, а дружина?

— Кажу ж тобі, тумане, що вона. Коли вони оженилися, Томашевич міг купити собі хіба стару стодолу. То вже потім доробився.

Я відчув, як уся піраміда моїх звинувачень на адресу Томашевича починає потиху осипатися. Можливо, якби дійшло до суду, то й не вдалося б довести, що він якісь гроші приховав. Обух може мати рацію — тут не було підстав для самогубства.

— А далі що? — пробурмотів я, геть занепавши духом.

— Далі Ірена запідозрила, що він має коханку, і пішла від нього, а віллу вимагала назад. Він не віддавав. Тоді вона найняла приватного нишпорку. Той вистежив його з коханкою. Навіть якісь фотки були. Ірена подала до суду, щоб їх розлучили і повернули віллу. Але суд програла.

— А ти знаєш, що то за нишпорка?

— Та чо нє? Бодьо Кварцяний. Як не п’є, то мож з ним ба­лакати. Може, тобі що більше вповість. Якщо заплатиш, звісно. Ти ж його знаєш?

— Знаю, в школі вчилися, але давно вже з ним не спілкувався. Де його шукати?

— Він тепер має бюро на Коперника. Якщо підеш зараз, то ще застанеш його тверезим.

Я не став зволікати. Бодьо свої бюра міняв у залежності від фінансового стану. Теперішнє, хоч і в центрі, містилося в сутерині[26] і виглядало дуже сумно. Вів до нього облуплений, побазґраний коридор і дерев’яна з витертою фарбою підлога. Видно, справи в Бодя йшли не надто блискуче. Хоча ще на оплату секретарки, хоч і страшненької, кошти були, бо двері мені заступила худа руда середнього віку жінка в великих окулярах. Її довгий ніс і зціплені вуста свідчили про невиліковний характер мегери і материнський інстинкт в стосунках до шефа.

— Ви до-о-о... — почала вона, наскрізь пронизуючи мене суворим поглядом, усім своїм виглядом даючи знати, що я щось порушив у злагодженому механізмі цієї поважної установи, але я її перебив:

— Так... я до Кварцяного.

Не додавши «пана», я вивів її з рівноваги, з потаємних глибин її єства починала підніматися гаряча лава обурення.

— Але він зайнятий. На дверях, прошу пана, написано, коли, — тут вона наголосила: — пан (!!!) Кварцяний приймає. Хіба ви...

Але я вже протиснувся повз її знудьговане за коханням ті­ло і попрямував до дверей, що вели у кабінет. Вона заторох­тіла навздогін:

— Але прошу пана! Я собі випрошую!

Я не звертав уваги на її лопотіння. Господаря я застав за столом, що був завалений газетами і папками, а на вільній поверхні він розкладав світлини і придивлявся, озброївшись великою лупою. Маленький, кругленький, з випнутим животиком і хит­рими очима, він зараз скидався на хижака, який вполював омріяну здобич і приміряється, з якого краю ласувати.

— О, пан репортер! — буркнув він геть не дружелюбно, спритно накриваючи світлини газетами. — А що тебе до мене запровадило? Давно ти мене не нудив.

Я сів навпроти нього і зацікавлено роззирнувся по кабінету, заставленому шафками з папками, більшість із яких, думаю, були порожніми і мали на меті справляти враження на клієнтів. На стіні висів календар, а поруч в рамочці під склом — ліцензія приватного детектива. Над ними височів портрет Юзефа Пілсудського у виконанні якогось провінційного маляра, який замість пензлика використав квач.

— Томашевич, — промовив я під нетерплячим поглядом господаря.

— Га-га-га! — не втримався він. — То тобі ще мало? Довів до могили і копаєш далі?

Він потер рукою тлусте підборіддя і зо хвилю вивчав мене маленькими пронизливими очима. Йому, видно, просто бракувало слів, щоб висловити обурення моїм нахабством, та оскільки всі потрібні слова кудись розлетілися, то йому не залишалося нічого іншого, як обдумати те, що я йому щойно сказав.

— Ким ти себе