Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

- Тут ти житимеш найближчий тиждень. Поки що можеш помитись, тобі принесуть вечерю. Переодягнешся у халат, а завтра куплю необхідні речі.

Він увімкнув побільше світла і я примружилась від несподіванки. Я почула лише перше речення. Про який тиждень він говорить? Соромитись і боятись буду потім, а зараз треба все вияснити. Нахабно підняла підборіддя і невдоволено запитала:

- Що значить «тиждень жити»?

Чоловік зупинив погляд на моїй розбитій губі і, здається, здивувався. Чомусь почав наближатись, а я відступила назад. Зупинився. Опустив погляд до порваних джинсів на колінах і червоних слідах, потім глянув на брудні і босі ноги. На обличчі з’явилася скорботна гримаса, між бровами виступило кілька вертикальних зморшок. Мабуть, шкодує, що впустив таку брудну у свій ідеальний дім. Треба було раніше дивитись.

- Хто це зробив із тобою?

Запитав так, ніби дійсно не розуміє. Це якесь знущання? Він же не може мені співчувати, такі почуття непритаманні злочинцям. Хотілось прокричати від злості: «Напевно, той, що розпочав стрілянину, той, що викрав для власного спасіння і кинув до підвалу! А зараз поводиться мов цар землі і віддає накази!» Та я не посміла, обмежившись коротким:

- Ти!

Моя відповідь його розсердила. Коли помітила, як сильний кулак стиснувся, рішучість кудись поділась. Я опустила погляд униз, ніби сховані очі могли чимось допомогти моїй безпорадності перед ним.

- Я ніколи не б’ю жінок, тим більше тих, кому завдячую життям!

Прокричав грізним і грубим голосом, від якого в мене побігли крижані мурашки по хребту. Деякий час шумно видихав і вже спокійно продовжив:

- Винних буде покарано.

Після останніх слів я наважилась знову підняти очі. Чоловік розвернувся і болісно скривився від натиску на хвору ногу. Невже піде, нічого не пояснивши? Я різко зробила крок вперед і знову запитала:

- Що значить «тиждень жити»?

Зупинився у дверях, не озираючись назад. Із другої спроби моє запитання почули і дали роздратовану відповідь:

- Ми обоє знаємо, хто ти і хто я. Ти – від свого покидька нареченого, а я – із власних джерел. Сергій схопив мого брата, а я, за іронією долі, – тебе. Вас обміняють через тиждень.

- Але...

- Сьогодні без «але», вранці поговоримо.

Він грізно змусив мене мовчати і поспішив зникнути за дверима, не забувши їх замкнути. Я так і залишилась стояти, наче вкопана, посеред кімнати. Кілька хвилин прокручувала у голові його слова, поки не почала їх розуміти. Видихнула з полегшенням, бо Сергій знає, де я, і більше ніхто не заподіє мені шкоди. Інакше бандитові не повернуть його брата. Ось чому сирий підвал так різко змінився на розкішну кімнату, а побої – на шанобливе ставлення.

Двері відчинились і незнайомий чоловік заніс тацю, переповнену їжею, і поставив її на столик у кутку, який я тільки зараз помітила. На стілець поклав білий банний халат, кімнатні капці і маленьку аптечку. Не глянув у мій бік, мов робот, мовчки вийшов з кімнати. Першим я помітила глечик з водою і з жадібністю напилась, знехтувавши склянкою. Шлунок жалібно забуркотів і бутерброд сам «застрибнув» до руки. Найбільшою розкішшю у цьому будинку стала саме їжа, хай і така проста. Я опустилась на стілець і почала обдумувати ситуацію з тверезого боку, поїдаючи першу за сьогодні їжу.

Сергій схопив одного з людей цього, поки без імені, злодія. Він же злодій, якщо вкрав мене. І тепер попросив обмін затриманого на мене. Тільки чому через тиждень? Цей момент напружував і ніяк не вкладався у голові. Навряд злодій тягнув би так довго, значить це робить інша сторона. Тільки чому?.. А якщо вони не мають наміру віддавати злочинця, якого роками пасли? Та й хіба мають на це право? Сергій у цій справі далеко не головний персонаж, він лише виконує обов’язки, які йому дають згори. Щось я дуже сумніваюсь, що настільки цінна для них, щоб зруйнувати всю операцію моїм порятунком. Отже, ніхто мене не забере, і тоді... знайома Сергія, який став зрадником і ворогом, заслужила на помсту. Точніше, заподіявши зло мені, вони помстяться поліцейському. Страхи і передчуття здійснились, посипались на мою голову і ніхто вже не захистить.

Вишукані стіни стали ще більше тиснути, ніж сирі підвальні. Мені зараз не сидіти і їсти з рук ворога треба, а давати звідси драла. Встала і підійшла до вікна, взялася за ручку і воно з легкістю відчинилось. Одразу ж зачинила, бо висота другого поверху злякала не на жарт. Внизу була доріжка з бруківки і штучний ставок, чорний і з відблиском місяця. Плавати я ніколи не вміла і води боялась до смерті. З лівого боку над водою похилилась плакуча верба, досить велика, крайні гілки майже торкались моїх вікон. Я різко відгорнула крайні штори і знайшла там ще одне вікно, яке теж відчинилось без зусиль. Тепер потрібно набратись сміливості і мужності. Якщо вдасться стрибнути і схопитись за звисаючі гілки верби, то можна по них сповзти на землю, а там, залежно від обставин, втікати.

Будинок оточував високий паркан, за яким виднілись вогники, очевидно, від інших будинків. Значить, шанс на порятунок є, залишилось якось дістатись тих людей і попросити про допомогу. Тільки як пробратись до паркану непоміченою? Охоронців по території не видно, жодного, напевно, сплять після важкого дня. А камери? Оглянула кімнату по кутках стелі – нічого. На зовнішній стіні будинку з цієї сторони теж не видно камер. Може, їх тут нема? Чого цим людям боятись, вони ж і є тими самими злодіями, яких по камерах можна піймати. Це мій єдиний шанс, треба спробувати.

Адреналін шалено пульсував у венах, я поспіхом зняла сорочку і розірвала її остаточно. Підійшла до ліжка, на яке поклала халат і аптечку. Доки обробляла ранки антисептиком, думала над тим, навіщо мені ці речі принесли, коли ванної тут нема, лише глухі стіни. Навіть руки ніде помити. Напевно, це вид психологічного знущання, оскільки фізичне під забороною. Поспіхом намотала клаптики сорочки на руки, щоб не ковзали по слизьких гілках і не поранились. На ноги взула капці, які, на диво, виявились мого розміру і щільно прилягли до ніг.