Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Той, хто впав духом, гине раніше терміну.

Омар Хайям

Іванка. 2017 рік

Їзда із зав’язаними очима дала про себе знати дуже сильною нудотою. Від кожного хитання автомобіля мої нутрощі вивертало навиворіт і голова шалено боліла, здавалось, що зараз розколеться. Думала, живою вже не доїду, а коли авто зупинилось, ледь не знепритомніла. Скільки минуло часу і куди мене привезли? Якби фізичний стан був хоч трохи кращий, я би тремтіла від страху, а зараз холодна підлога стала порятунком.

Ледь живу мене витягли за шкірку з автомобіля і поволочили у невідомому напрямку. Під ногами почулась м’яка трава, довкола тиша і шум листя на деревах від прохолодного вітру. Ковток свіжого повітря мав би принести полегшення, та цього, на жаль, не сталось. Якийсь чоловік раптом підняв мене і знову опустив на ноги, під якими вже відчувся холодний бетон. Другу туфлю я теж загубила десь у автомобілі, здається. Ми спустились униз сходами, на які я ледь встигала наступати, викрадач відчинив важкі двері, що пронизало вуха моторошним скрипом. У ніс вдарив холодний і сирий запах, очевидно, це був підвал. Мене штовхнули всередину, вкотре за сьогодні вдарилась колінами і руками. На диво, мені розв’язали руки і поспішили залишити, добряче грюкнувши дверима. Почувся дзвін ключів і прокручування у замку.

Встати не було сил, навпаки – я лягла на спину, швидше за все, на брудну підлогу. Вся і так перемазана кров’ю і пилом, тож навряд чи забруднюсь ще більше. Та й зовнішній вигляд – це останнє, за що зараз треба було хвилюватись. Пов’язку з очей можна було й не знімати, бо приміщення повністю темне, жодного промінчика світла немає. Я боялась поворухнутись, щоб не вдаритись у щось гостре чи щоб не впасти у яму. У темряві й тиші почали нити подряпини на ступнях, пекли коліна і долоні. Та найбільше боліла розбита губа, мене ніколи не били, та ще й по обличчю. Ти рятуєш їм життя, а вони віддячують побоями і підвалом. І невідомо, що буде далі. Хоч би чемодан закинули і я обробила би свої брудні рани, щоб не інфікувались. Тільки як би це зробила в абсолютній темряві – не знаю, хіба на дотик і запах знайшла перекис водню. Єдине, що вдалось зробити, так це вийняти кілька шматочків скла зі ступні і пов’язкою з очей перемотати ногу.

Я сиділа тут уже досить довго, може, кілька годин. Спочатку прислухалась до звуків, тільки, крім власного серцебиття, нічого не було чутно. Потім наважилась встати і навпомацки знайти двері, а коли вдалось, била у них з усієї сили, однак – марно. Жалісно просила води, заради ковтка якої готова була принижуватись. Тільки двері не відчинялися, і мене ніхто не хотів почути. Скільки ще думають тримати у жахливих умовах? Я більше так не можу, не витримую цю невідомість. А може, і дійсно не чують? Від розуміння цього сповзла по дверях на підлогу, мов нежива.

Тепер я боялась не цих звірів, я зрозуміла, що ніхто до мене не прийде. Цей підвал може бути серед лісу, і мене у ньому покинули вмирати. Позбулись свідка і проблеми одним махом. У темряві і невідомості безпорадність роз’їдала розум і здорове мислення. Страх від смерті у муках миттю розповзся по тілу. Я почала плакати, а потім задихатись. Намагалась вирівняти дихання, глибокий вдих і повільний видих. Проте цей метод не допомагав і паніка накривала дедалі більше. Сили поступово покидали і я знову опустилась на холодну підлогу, розуміючи, що скоро все закінчиться.

Раптом двері відчинились і я, крізь сльози і сутінки, помітила його. Не чекала, щоби випустив, сама рвонула до сходів, хапаючись руками за стіни, жадібно вдихаючи прохолодне вечірнє повітря. Опустилась на сходи, вчепившись у них зламаними нігтями. Чоловік стояв наді мною і мовчки спостерігав, негідник, я ж його рятувала всіма силами. Через кілька хвилин усе минулося (і задуха теж). Яка ж я слабка духом, мене і калічити не треба, страх сам зробить свою справу. Чоловік впевнено підхопив мене рукою за талію і поставив на ноги. Він перебував за спиною, а через мить обійшов, не глянувши на мене, і почав підійматись сходами, кульгаючи.

- Ходімо в дім, нам треба поговорити.

Він вказав мені рукою, щоб теж підіймалась. Ослухатись не наважилась, бо цей був ще більшим ніж той, що бив мене і кидав, мов кошеня. Ще тоді, не будучи при тямі, він здавався мені сильним, а зараз – взагалі непробивна скала. Той тип чоловіка, від якого треба триматись якнайдалі й обходити десятою дорогою. Як Сергій наважився з ним воювати, це ж просто неможливо. Якщо біля мого нареченого я почувалась слабкою, то біля цього – взагалі ніким. Сходи виходили до просторої альтанки, освітленої великою кількістю нічних ліхтарів. Обережно пройшла повз красивий камін і дерев’яний стіл, оглядаючи все з цікавістю. Доріжка, вистелена камінням, вела до величезного будинку, який теж весь сяяв від нічних світил. З обох боків від мене росли молоді дерева, схожі на садок, під якими стелився ідеальний газон. Чоловік йшов поволі, у нього був вигляд побитого звіра, однак це не робило його слабким, навпаки – розсердженим і небезпечним.

Ми вийшли на терасу будинку. Я такої розкоші у своєму житті ніколи не бачила, та й краще б не довелось, якщо таким способом. Куди ж вплутався мій Сергій, та й я сама? Багато разів уявляла того злочинця, і чомусь він повставав у вигляді пузатого чоловіка, який ухиляється від податків. А цей може вбити одним поглядом, і грошей у нього... цілу податкову купив би, разом із платниками. Страшно уявити, якими злочинами можна створити таку розкіш. Біль кудись відступив і я йшла з величезними від подиву очима. У панорамних вікнах відбивалось зображення чубатої, забрудненої червоними плямами особи, бо дівчиною назвати себе було складно.

Всередині все виявилось ще більш гарним, просторим, світлим і дзеркальним. Стало страшно ступати брудними ногами по білій плитці і килимах, на дотик ніжніших за шовк. Чоловік ішов спереду, а я плелася ззаду. Він із зусиллями піднявся по сходах, накульгуючи на поранену ногу і тримаючись за перила. З таким пораненням треба би лежати, а не розходжуватися. На ньому була футболка і короткі шорти, а нога перев’язана бинтом, і це була не моя перев’язка, напевно, його оглянув лікар, а може, і мою роботу переробив. Чоловік пройшов по коридору на другому поверсі і відчинив глухі двері. Він зайшов до світлої кімнати з великим ліжком і панорамними вікнами. Стало страшно, про що ми тут говоритимемо, хіба не до кабінету йшли? Чоловік повернувся і поглянув на мене невдоволеним поглядом, довелось покірно зайти всередину.