Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

— Ну, що ж — мене теж викликали, — признався Богдан.

— І тебе? — Шурхало був щиро здивований.

— Так, на завтра. В обід. Вже й Рудницького попередили, що він мене заміняє.

— То, може, тебе хочуть арештувати?

— Ні, виглядає на щось інше. Попросили мене перечитати уважно хроніку Ольгерда.

— Навіщо це їм?

— Звідки мені знати... Завтра довідаюся.

— Що ж, повертаймося до гостей...

Жінки тим часом жваво обговорювали появу совєтських дам в театрах і філармонії. Їхній вигляд вражав: неймовірний коктейль запахів і, звичайно ж, червоні берети, які вони ніколи не скидали, бо лінувалися робити фризури.

Чоловіки натомість залізли в політику. Гості Марковича були давніми спільними друзями, як господаря, так і Куриласа, віддавна ні з чим один перед одним не крилися і не кремпувалися. Не відчували страху й зараз, коли зачепили теми доволі загрозливі.

— Цікаво, що вони арештовують навіть членів Компартії Західної України, — сказав викладач мовознавства Олексій Гуркевич. — Тих, що виїхали до СССР, розстріляли ще в тридцять сьомому, а тепер виловлюють тих, хто, довідавшись про колективізацію та голод, повернув совєтському консулятові у Львові свою членську картку. Цього вони нікому не дарують. Арештували вже журналіста Степана Рудика[8] і його товариша, видатного жидівського комуніста Людвіґа Розенберґа[9], вони обоє віддали назад членські книжки КПЗУ на знак протесту. А коли їх арештували, то викинули їхні сім’ї на вулицю, конфіскувавши все майно. Обоє отримали по вісім років в’язниці.

— Ну, Сальцьо Розенберґ, як ми його по-приятельськи кликали, поплатився, мабуть, ще й за те, що був сотником, членом проводу українського січового стрілецтва і воював проти москалів, — втрутився Курилас. — Такі в них теж у списку.

— До мене звернувся мій випускник, дуже мудрий і дієвий хлопець, якого громада села вибрала на війта, — розповідав Маркович. — Але ще треба було, аби його затвердили в райкомі. Коли ж він приїхав туди, секретар райкому прискіпливо прочитав його біографію та анкету і запитав: «А чи є у вашому селі хтось, хто за Польщі сидів у тюрмі?» Він здивовано відповів, що його село було дуже бідне, затуркане, там ніхто не займався політикою, а тому ніхто заарештований не був. А секретар: «Мені не йдеться про політику. Мене цікавить, хто взагалі сидів у тюрмі?» Хлопець тоді згадав, що справді один чоловік був засуджений за те, що забив сокирою свою жінку. «О! — втішився комісар. — Якраз таких нам і треба!»

Всі розсміялися.

— То правда, якраз таких їм і треба, — погодився Гуркевич — Людей безсердечних і жорстоких. Адже вони мусять організувати колективізацію, і всіх заможних господарів, оголосивши куркулями, виселити на Сибір. М’якосердих і совісних на це діло не візьмуть.

— Дехто намагається з ними загравати, як от Квіцінська, що має на Коперника велике багате помешкання. Вона запросила кількох червоних командирів до себе на прийняття, накрила щедрий стіл, повитягала старі запаси алкоголю. А завершилося все тим, що командири напилися, посварилися, побилися, потрощили їй посуд, поперекидали меблі, а потім ще й донесли в НКВС на буржуйку.

— Та так їй і треба. Стара дурепа, — махнув рукою Маркович. — А що ваш син, Богдане? Давався чути?

— На жаль, ні. Сюди ж ніхто від них не перебігає. От жодних вісток і нема.

Розділ 11

Київ, жовтень 2019. Сон сидячи спричиняє провали в пам’яті

Через неглибокий сон Бісмарк почув приглушені незнайомі голоси, брязкання посуду і автомобіль, що проїхав під вікнами. Йому захотілося перевернутися на другий бік, але зробити це виявилося не так легко. Розплющивши очі, він побачив, що прокинувся в каварні, сидячи на м’якій кушетці за столиком.

— Ну й ну! — прошепотів.

Навкруги товклися люди. За п’ять кроків від нього перед барною стійкою стояла черга. «Вам розігріти?» — запитав чоловічий голос. «Так, розігрійте» — відповіла дівчина.

— Що я тут роблю? — злякався Олег, загальмовано роззираючись.

Поруч снідали відвідувачі. За широкими вікнами жила своїм звичайним жвавим життям осіння київська вулиця Ярославів Вал. Мобільник показував за п’ять хвилин десяту. Коли ж він сюди прийшов? Коли цю каварню відчинили? Так, згадав, адже її не зачиняють! Вона цілодобова! Отже, її й не відчиняють тому, що відчинена завжди.

Нудний головний біль заважав зосередитися, заважав викликати ближню пам’ять. І тут Олега осяяло, і він знов опустив погляд на мобільник. Перевірив останні дзвінки. О пів на першу ночі і о пів на другу він розмовляв з Адіком. При цьому спочатку сам телефонував Адіку, а о пів на другу вже Адік — йому.

Ніч, що минула, поступово ставала зрозумілішою, втрачала контури чорної діри. Згадалася Олегові раптова паніка, яка охопила його після півночі, коли він зрозумів, що заснути після пережитого не зможе. Він намагався відволікти себе від реальності інтернетом, чаєм, коньяком, але паніка не відступала. І тоді він зателефонував Адіку і запропонував зустрітися. «До тебе зайти? Я все одно недалеко, в центрі», — запитав Адік, геть не здивований таким пізнім дзвінком. «Ні, біля мене на розі Валу і Франка є цілодобова каварня», — відповів Бісмарк. Потім Адік передзвонював, казав, що спізнюється. Але все ж приїхав, і вони сиділи тут, за цим самим столиком. І Бісмарк скаржився своєму наставникові з чорної археології на Ріну, якій він довірив ключі від квартири і яка передала їх якомусь хлопцю-культуристові, членові чи то секти, чи то церкви.

Історія з ключами викликала в Адіка глузливу посмішку. «П’яна дівчина з твоїми ключами — це твоє особисте життя. Я в ньому розбиратися не буду. А ось те, що ти про виклик на роботу і фейкове замикання розповідав, це підозріло. Це мене куди більше хвилює».

Черга до стійки розсмокталася. Бісмарк узяв лате і повернувся на місце.

— До вас уночі дівчина приходила! — почув над головою.

Озирнувся. З тацею в руках біля нього зупинилася молода жінка, що вже прибрала порожні горнятка з сусіднього столика.

— Що ви сказали? — перепитав Олег.

— Десь о п’ятій до вас дівчина підсіла. Ви міцно спали. Я думала, вона хоче у вас гаманець з кишені витягнути, але вона мене запевнила, що вас знає. Навіть ім’я назвала, але я вже не пам’ятаю, — пояснила жінка.

— Ага, — кивнув Олег, перевіряючи кишені. — Симпатична?

— Не дуже! — жінка знизала плечима і пішла.

Збитий з пантелику, Бісмарк відволікся від спогадів про розмову з Адіком. Допив каву і подався додому. Перед дверима забарився. На мить затамував подих, приклав до дверей вухо, перевіряючи, чи немає там когось чужого.

Полежав з пів годинки на канапі. За цей час і головний біль випарувався, і чіткіше пригадалася нічна бесіда з Адіком. Радше вже не бесіда, а найголовніше. Адже Адік прийшов з торбинкою і в якийсь момент, роззирнувшись, витягнув золоте руків’я кинджала або ножа. На руків’ї — знайоме зображення. Два лицарі на одному смішному довгому коні. «Подивися на цю золоту красу! Адже ж круто?!» — зажадав підтвердження Адік, сам зачаровано вдивляючись у предмет своєї нинішньої гордості, ніби це він його викопав. «А там же ще щось було, в глині?»