Річард К. Морган - Зламані янголи

мені в очі. — Планетарне багатство. А вбивство та віртуальний допит — речі аж ніяк не дорогі. Як ви пропонуєте запобігти цьому варіанту?

— Просто. Ми їх налякаємо.

— Ви їх налякаєте, — вона на мить подивилася на мене, а тоді кашлянула коротким неохочим смішком. — Ковачу, вас треба на диск записати. Ви — ідеальна розвага після психічної травми. То скажіть мені. Ви збираєтеся налякати корпоративний блок. Чим — маріонетками-головорізами?

Я відчув, як мої губи теж складаються в щиру усмішку.

— Щось таке.

Розділ шостий

Майже весь наступний ранок Шнайдер стирав ядро даних шатла, тим часом як Таня Вардані безцільно шаркала колами по піску або сиділа біля відкритого люка й розмовляла зі Шнайдером. Я лишив їх на самоті й пішов до віддаленого кінця берега, де в море врізалася чорна скеля. Як виявилося, на цю скелю було просто видертися, а краєвид з її вершини компенсував нечисленні подряпини, які я заробив по дорозі. Я притулився спиною до знайденого поблизу прискалку й поглянув на обрій, згадуючи уривки сну, який побачив напередодні вночі.

Світ Гарлана маленький як на придатну до життя планету, а його моря непередбачувано рухаються під впливом трьох місяців. Санкція-IV значно більша, більша навіть за Латімер або Землю, і не має природних супутників, а тому її океани широкі та спокійні. На тлі спогадів про мою юність на Світі Гарлана цей спокій завжди видавався дещо підозрілим, неначе море затримало своє водянисте дихання в очікуванні якогось катаклізму. Це почуття було моторошним, а обробка посланця, як правило, блокувала його в дуже простий спосіб — не допускаючи в моїх думках цього порівняння. Під час мріє-сну обробка діє не так ефективно, і в мене в голові щось, вочевидь, колупало тріщини.

Уві сні я стояв на гальковому пляжі десь на Санкції-IV, дивлячись на спокійний рух води, аж тут поверхня моря почала здійматися і надиматись. Я дивився, заклякнувши на місці, як водяні горбки ворушилися, розпадалися та текли, минаючи один одного, наче гнучкі чорні м’язи. Хвильки на краю води зникли — їх всмоктало туди, де вигиналося море. В мені з’явилася впевненість, рівною мірою породжена холодним жахом і болючим смутком, не слабша за збурення в морі. Я достеменно знав: насувається щось страхітливе.

Але я прокинувся, перш ніж воно виринуло.

У моїй нозі засіпався м’яз, і я роздратовано сів. Біля підніжжя мого розуму ще плескалися залишки сну, шукаючи зв’язку з чимось більш матеріальним.

Може, це був відгомін дуелі з розумними мінами. Я бачив, як здіймалося море, коли під його поверхнею детонували наші снаряди.

Так, звісно. Дуже травматично.

Мій розум швидко перебрав ще кілька недавніх бойових спогадів, шукаючи збігу. Я різко зупинив його. Безглузде заняття. За півтора року виконання різних капостей для Клину Каррери у мене в голові відклалося стільки психічних травм, що стало б на цілий взвод психохірургів. Я мав право на кілька кошмарних снів. Без обробки посланця я б, мабуть, ще кілька місяців тому пережив психічний занепад з криками. А розглядати тепер бойові спогади мені не хотілося.

Я змусив себе знову відкинутися назад і спокійно розпочати день. Вранішнє сонце вже розжарювалося до субтропічної полуденної спеки, і камінь був теплий на дотик. Світло між моїми напівстуленими повіками ворушилося так само, як і на узбережжі затоки в оздоровчій віртуальній реальності. Я пустився у вільне плавання.

Час минав без діла.

Мій телефон тихенько загудів. Я простягнув руку донизу, не розплющуючи очей, і активував його натиском кнопки. Помітив, що тепло на моєму тілі стало важчим, а мої ноги спітніли.

— Ми на старті, — промовив Шнайдерів голос. — Ви й досі на тій скелі?

Я знехотя сів.

— Так. Ви вже зробили виклик?

— Усе дозволено. Той шифрувальний канал висхідного зв’язку, який ви вкрали? Прекрасний. Кришталево чистий. На нас чекають.

— Зараз злізу.

Осад в голові нікуди не подівся. Сон не розвіявся.

Щось насувається.

Я прибрав цю думку разом з телефоном і зліз донизу.

Археологія — безладна наука.

Можна подумати, ніби ми завдяки розвитку високих технологій за останні кілька століть уже встигли перетворити практику розкрадання гробниць на красне мистецтво. Як-не-як, ми зараз уже можемо виявляти характерні сліди марсіянської цивілізації на міжпланетних відстанях. Супутникові зйомки та дистанційне зондування дозволяють нам створювати мапи їхніх міст, похованих під кількома метрами суцільного каменю або кількомастами метрами моря; ми навіть побудували машини, здатні робити обґрунтовані припущення щодо тих залишків марсіянської спадщини, які досліджувати важче. Ми практикуємося вже майже пів тисячоліття, а отже, просто мусимо набивати руку в цьому ділі.

Та насправді, хоч як вправно науковці щось виявляють, знайшовши це, вони все одно мають його відкопати. А зважаючи на величезні капіталовкладення компаній у перегони в намаганні першими зрозуміти марсіян, розкопки зазвичай проводять приблизно так само обережно, як гулянку для всієї команди на Складі портових повій мадам Мі. Треба робити знахідки та сплачувати дивіденди, та й те, що поблизу, судячи з усього, немає марсіян, які б обурилися шкодою для навколишнього середовища, не полегшує ситуації. Приїздять компанії, зривають замки з покинутих планет і самоусуваються, тим часом як споруди заполоняють члени Гільдії археологістів. А після того, як основні пам’ятки вичерпуються, ніхто зазвичай не завдає собі клопоту прибрати за собою.

В результаті виходять такі місця, як Розкопка-27.

Це аж ніяк не найоригінальніша назва для міста, проте обрано її було досить точно. Розкопка-27 виросла довкола однойменного розколу, п’ятдесят років прослужила гуртожитком, їдальнею та розважальним комплексом для археологістів, а тепер, коли жили з ксенокультурною рудою було остаточно вичерпано, стрімко занепадала. Тамтешній копальний пристрій, який ми побачили, підлетівши зі сходу, скидався на кощавий стоногий скелет, що тримався над обрієм на зупинених витягувальних поясах і неоковирно зігнутих підпірках. Місто починалося під обвислим хвостом цієї конструкції й розросталося звідти безладними й непевними купками, наче млявий бетонний гриб. Мало які будівлі здіймалися вище за п’ять поверхів, та й ті здебільшого, вочевидь, були покинуті, неначе зростання вгору виснажило їх, позбавивши здатності підтримувати життя всередині себе.

Шнайдер, накренившись, облетів череп зупиненого копача, вирівнявся й поплив униз, до пустиря між трьома похилими стовпами, що, ймовірно, позначали межі аеродрому Розкопки-27. Коли ми зависли, з погано доглянутого залізобетону здійнялася хмара пилу, а коли ми загальмували під час посадки, я побачив, як оголюються зазублені тріщини. З комунікатора хрипко виміг ідентифікації старезний навігаційний маяк. Шнайдер зігнорував його, вимкнув первинні двигуни й, позіхнувши, виліз зі свого крісла.

— Кінцева зупинка, народ. Усі виходимо.