Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

Кайлін і Дагена трималися разом, їх супроводжувало ще троє місцевих добровольців, які без спротиву сприйняли, що накази їм стануть віддавати дівчата. Врешті-решт ті були від Ласкольника.

Кайлін знала місто — провела в ньому кілька останніх років, могла проїхати тут із заплющеними очима. Зараз між вуличками вітер ніс густий, смолистий дим, обмежуючи видимість до кільканадцяти кроків, але проблема була не лише в цьому. Їй здавалося, наче із простором і відстанями щось сталося. Вуличка, що повинна була мати кільканадцять кроків, вела вперед лише на десяток ударів копит, аби раптом закінчитися сліпою стіною. У Літреві, який вона пам’ятала, такого місця просто не було. Один з добровольців застогнав і тихо вилаявся: за чверть години блукання рідним містом він був близький до паніки.

— Ви двоє! Ліворуч! Гляньте, чи вільний там шлях, — вона не збиралася дозволяти їм неробства: Ласкольник завжди повторював, що якщо невідомо, що діється, то треба принаймні знайти людям хоч якусь роботу. — Даг, відчуваєш?

Чорноволоса кивнула.

— Чари, потужні. Як в Урочищі, але інші. Хтось намагається збаламутити наші голови. Амулети поводяться дивно.

І справді — кістки, пера та мішечки, якими вона обвішала себе та коня, коливалися, але в асинхронному ритмі, наче із кожним бавилася окрема пара маленьких невидимих рученят.

Раптом почулося дике іржання. Зі стіни випірнув спінений кінь. Розкидав їхніх тварин і намагався перейти у чвал, але ноги відмовилися його слухатися, тож він затнувся раз, другий, а потім зарився ніздрями в землю. Вершник, вибитий із сідла, пролетів кілька ярдів і гепнувся на вбитий тракт. Мертвий. Блискавка. З його спини стирчали арбалетні стріли.

Стіна зробилася прозорою та розвіялася в повітрі, наче темні випари. Вуличка виходила на невеличку, всипану піском площу. Кілька смолоскипів, увіткнутих у стіни сусідніх будинків, давали достатньо світла, аби побачити чоловіка, який стояв посеред площі. Вдягнений мов заможний купець, у зелене й темно-синє, він саме нахилявся над тілом, що розтягнулося на землі. У правиці тримав короткий прямий ніж.

На мокрому від крові піску лежав молодий се-кохландієць. Був іще живим, хрипло дихав, намагаючись відповзти на спині від темної постаті, що височіла над ним. На мить Кайлін здавалося, що вона дивиться на якусь картину, на якусь міфічну сцену з часів Воєн Богів, що зображувала потвору Небажаних, яка похилилася над жертвою.

Бо людина ця, незважаючи на святковий одяг, блискучі чоботи, білосніжні манжети й комірець, людиною не була. Обличчя, що нависло над лежачим, було великим, напухлим і кострубатим, наче кістки його черепа були поламані та абияк складені наново. Його шкіра металево блищала, губи кривилися, показуючи зуби. Замість носа виднілася друга пара вуст: круглих та зі шпичастими червоними зубами. Очі ж були немов залляті смолою.

Послідник. Чоловік був Послідником, який надто глибоко сягнув у Морок і тому був спотворений. Побачивши їх, він підвів голову й посміхнувся. Обома парами вуст.

Дагена звела коня дибки й першою вилетіла на площу. Послідник випростався, чари завирували навколо нього темними й чорними пасмами і вдарили в дівчину.

Кайлін, коли була дитиною, полюбляла бавитися кульбабами. Зривала їх цілими оберемками і, дмухаючи щосили, розвіювала навсібіч дрібне насіння. Цей спомин пронісся перед її очима, коли чари вдарили в Дагену. Кульбабка під натиском подиху вітру. Кінь і дівчина завмерли на половині кроку. Амулети, які висіли на них обох, раптом шарпнулися, ніби в них вдарило міцним бурханням, а потім дівчина полетіла назад, а за нею потяглися паси диму. Дагена крикнула лише раз.

Кайлін минула подругу, копита Торина провалювалися в м’який пісок, але це його не сповільнило — через два удари серця він опинився перед чаклуном. Чоловік вправним зміїним рухом зійшов із дороги, заходячи ліворуч. Вона навіть не намагалася тяти шаблею, а просто висмикнула ногу зі стремена й копнула його в груди, вкладаючи в удар масу та розгін. Стусан мало не вибив її з сідла, але це було того варте. Послідник полетів назад, немов отримавши удар обложним тараном, гепнувся об стіну найближчої стайні та почав сповзати нею, видаючи здавлений стогін. Проте він не дістався землі — стріла із зеленим пір’ям брязнула біля вуха Кайлін і пришпилила його до муру. Дівчина не стала чекати, що станеться далі, вже зістрибувала з сідла, тнучи в глибокому випаді — горизонтально, трохи заглибоко, бо вістря скреготнуло об камінь, але це не мало значення. Голова Послідника полетіла в темряву.

Вона озирнулася, Дагена саме накладала на тятиву наступну стрілу.

— Немає потреби, Даг.

— Є, — прохрипіла та. — Цей сучий син мало мене не засліпив.

Лук брязнув іще раз. Якийсь вони час стояли, важко дихаючи.

— Як ти почуваєшся?

— Наче мені плеснули в обличчя гарнцем киплячої олії, — чорноволоса обережно торкнулася щоки й засичала. — Будуть шрами?

— Ні. Морда в тебе червона, але все ціле. Племінна магія, га?

— Бабця пишалася б, — Дагена зболено усміхнулася. — Якби не амулети — в мене б м’ясо з кісток зійшло.

— Якби не твої амулети, він убив би нас обох. Де решта?

— Втекли… мабуть, втекли. Коли ти мене проминула, я наче чула стукіт копит за спиною. Здається, кавалерія переплутала напрямок, — Дагена вийняла із сагайдака наступну стрілу. Вказала помахом голови. — А з ним що?

Се-кохландієць, зараза, вона ж зовсім про нього забула.

Кайлін підійшла до вершника, що лежав на землі. Той дихав важко, хрипло. Під час зустрічі з Послідником хвиля чарів, схоже, вибила його із сідла. Панцир звисав шматками й димився, а ноги здавалися зламаними. Такі рани не виникали від звичайної зброї.

Вона не стала ховати шаблю у піхви. Не стерла з неї кров. Навіщо два рази морочитися із тою самою роботою?

Схоже, він прочитав це на її обличчі, бо звівся на ліктях і якусь мить намагався здаватися гордовитим і презирливим. Важкий фокус, коли тобі лише сімнадцять і ти стікаєш кров’ю на плацу, вкритому кінським та коров’ячим лайном.

— Вег крендлартсанн… треолинн…

— Не силься, хлопче, — вона підійшла ближче та присіла, із задоволенням дивлячись на те, як стають пурпуровими його щоки при словах «хлопче». — По-перше, вже чимало років Вершники Бурі зобов’язані знати меекханський принаймні на тому рівні, аби розпитувати бранців про шляхи. По-друге, ти, схоже, мене розумієш, чи не так, хлопче?

Він не відвів погляду, як вона очікувала, а лише трохи кивнув.

— Закінчи, — гарикнув.

— Охоче, але трохи пізніше. Спершу ти скажеш мені, навіщо ви напали з Послідниками на наше місто.

Він аж захлинувся, схоже, сподіваючись чого завгодно, але не цього звинувачення.

— Ми не нападали із веардегасс на ваше місто…