Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

а головне, ці гидотні потвори поєднували у собі надлюдський інтелект і невситиму кровожерливість. Тож сорни, либонь… але ні, він навіть не наважувався собі їх уявляти. І його мають їм віддати! Чомусь це здавалося йому набагато гіршим, аніж якби ті сорни самі його упіймали. Віддати, вручити, піднести… В уяві у Ренсома поставали якісь жахливо гидкі несумісні деталі: вибалушені очі, всіяні гострими зубами вищирені пащі, ікласті щелепи, роги та жала… Огида до комах і змій, огида до якогось праісторичного смердючого трясовиння, що булькоче і клекоче, вигравала симфонію жаху на напнутих струнах його нервів. Втім, він знав, що насправді все буде ще гірше, адже те, з чим йому доведеться зіткнутися, геть чуже земній свідомості, а тому просто перебуває поза межами людської уяви. І в ту хвилину Ренсом прийняв тверде рішення: краще смерть, аніж сорни. На Малакандрі треба буде скористатися першою-ліпшою нагодою для втечі. Нехай він голодуватиме, нехай сорни влаштують на нього полювання, але не можна дозволити, щоб Вестон із Дивайном просто взяли і віддали його на поталу тим почварам. Якщо ж утекти не вдасться, то доведеться вкоротити собі віку. Ренсом був побожною людиною, проте сподівався, що все ж отримає прощення. Іншого виходу він не бачив; вчинити інакше було так само неможливо, як неможливо, приміром, виростити собі третю руку. Тож Ренсом, відкинувши всі сумніви, прокрався назад до камбуза, вибрав там найгострішого ножа і постановив собі надалі ніколи з ним не розлучатися.

Всі ці переживання і страхи так його знесилили, що, повернувшись до свого ліжка, він ледь не тієї ж миті провалився у міцний сон без сновидінь.

VI

Прокинувся Ренсом, добре відпочивши, а коли пригадав, як сильно перелякався напередодні ввечері, то йому навіть стало трохи соромно. Безперечно, його становище було надзвичайно складним, а шанси повернутися живим на Землю — просто мізерними. Проте, подолавши такий звичний для людей страх смерті, він міг очікувати кінця спокійно, не відчуваючи зрадливого трепету. Набагато важче було впоратися з ірраціональним, породженим десь у глибинах єства жахом, що сковував душу при одній лишень думці про страховищ, але і з ним Ренсом зумів так-сяк дати собі раду, приймаючи сонячну ванну після сніданку. Йому прийшло до голови, що тому, хто долає небесні простори, просто не личить тремтіти від страху перед будь-якими — хоч би й найжахливішими — створіннями, котрі прикуті до планетної тверді. Він став думати навіть про те, що ніж, узагалі-то, годиться не тільки для самогубства. Правду кажучи, такий ото войовничий настрій охоплював Ренсома вкрай рідко. Як і більшість його сучасників, він був схильний радше недооцінювати свою відвагу, ніж її переоцінювати; різниця між хлопчачими мріями і реальним досвідом, здобутим на війні, виявилася надто разючою, і, понюхавши пороху, він уже дивився на свою здатність до героїчних учинків зовсім іншими очима. Тож і тепер Ренсом побоювався, що сміливості йому вистачить ненадовго, та, попри все, готувався дорого продати своє життя.

Година минала за годиною, Ренсом засинав та прокидався, а вічний день і далі панував у безмежному просторі. Та ось він став зауважувати поступові зміни. Спека потрохи спадала, і мандрівникам довелося одягнутися, а згодом вбрати і теплу білизну. Збігло ще трохи часу — і в центрі корабля увімкнули електричне опалення. Водночас сонячне світло зробилося якось невловимо слабше; принаймні, порівнюючи його з тим усепроникним сяйвом, яке заливало корабель на початку мандрівки, Ренсом чітко це усвідомлював, хоч очі й відмовлялися засвідчувати, що світла стало менше чи, тим більше, що навколо «темніло», адже попри те, що його потужність стала слабшою, неземна природа не змінилася ані на йоту. Якщо на Землі, коли сонце хилиться до заходу, здебільшого починає віяти вільгістю, а в повітрі виграють барвисті, майже примарні переливи, то тут, як зрозумів Ренсом, сила світла могла зменшитися наполовину — і те світло, яке залишилося, не змінило б своєї природи, його лишень стало б менше. Так можна було б продовжувати щораз далі й далі. Словом, доки сонячне світло взагалі сприймалося оком, воно залишалося самим собою — аж до тієї неймовірно далекої межі, де втрачало останню силу. Якось Ренсом спробував поговорити про це з Дивайном.

— Отож-бо й воно, — посміхнувся той. — Наче мило, яке залишається милом до останньої бульбашки піни, правда?

Невдовзі після цього вже звичний перебіг життя на космічному кораблі став зазнавати змін. Вестон пояснив, що скоро вони увійдуть у межі гравітаційного поля Малакандри.

— Це означає, що «низ» у нас переміститься з центральної частини корабля в напрямку до Малакандри, тобто, з нашого погляду, до відсіку управління. Як наслідок, у більшості приміщень підлога перетвориться на стіну чи стелю, а одна із стін — на підлогу. Ледве чи вам це дуже сподобається.

Відтак потяглися години важкої праці. Ренсом пліч-о-пліч то з Дивайном, то з Вестоном — залежно від того, хто з них чергував у відсіку управління, — готував корабель до посадки. Металеві бочки з водою, балони з киснем, зброю, всіляке спорядження та провіант треба було старанно поскладати, поклавши на бік під відповідною стіною, щоб усе це просто стало на місце, коли стіна перетвориться на підлогу. Не встигли вони впоратися з цією роботою, як Ренсом став зауважувати дивні речі. Спершу йому здавалося, що він відчуває важкість в руках і ногах через втому, проте відпочинок не приніс полегшення. Йому пояснили, що гравітаційне поле планети вже «піймало» корабель, а тому його тіло щохвилини набирає ваги, до того ж щодоби ця вага подвоюється. Відчуття, які з’являються при цьому, можна порівняти з тим, що відчуває вагітна жінка, але вони такі сильні, що витримувати їх надзвичайно важко.

В той же час їхні вестибулярні апарати, на які, перебуваючи в космосі, й так не можна особливо покладатися, здавалося, взагалі з’їхали з ґлузду. Раніше підлога будь-якого сусіднього приміщення на перший погляд ніби опускалася під певним кутом донизу, проте варто було переступити поріг, як виявлялося, що підлога там рівна. Натомість тепер схил був не тільки видимим, але й відчутним, нехай лишень трішечки, але відчутним. Переходячи з одного відсіка до іншого, мандрівники мимоволі пришвидшували крок. Подушка, що лежала собі на підлозі в кают-компанії, за пару годин сповзала на кілька дюймів до стіни. Всіх мандрівників нудило, вони страждали від болю голови і прискореного серцебиття. Щогодини їм ставало все гірше й гірше. Невдовзі з каюти до каюти вони могли перебиратися хіба поповзом, ледь не навпомацки. Уявлення про верх і низ настільки переплуталися, що від намагань