Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

люди стали навколішки й почали кидати на труну жмені землі, аж доки заповнили порожнечу могили.

Часом тебе торкає запах

що його не чув ти роками

і одразу проходить кімнатою

те дівча з цеберком води.

Море тримає риб у своїх долонях.

Жовтень

~ Килими сухого листя під ногами ~

[З, четвер]

Нарешті, після дощового літа, два розкішних дні жовтня, сухе листя під ногами й барви листопаду перед очима — аж до гори Карпенья, яка щоразу чекає на захід сонця, щоб узяти його на свої плечі, навіть коли Марек’я вже в сутінках.

Трапляються осінні вечори

по вулицях

сухе кружляє листя

і шарудить під черевиками

коли вночі пошлють тебе купити сірників.

[9, середа]

Сьогодні вранці я дістався покинутого містечка Трамарек’я, що неподалік від Бадії Тедальди. Я сів на сходинку в саду при якомусь будинку, де було безліч старих черевиків і акуратно зав’язаних в оберемки кукурудзяних качанів. Я поїхав сюди, бо дізнався від Мари з Рофелле, що попід мурами покинутих будинків ростуть кущики цілющих трав, які тут розводили ще з давньоримських часів. Я знайшов ці низькі кривулясті стебельця, на яких трималися трохи вологі волохаті листочки. Отоді я влаштувався на сходинці в саду. Віяв вітер, грюкаючи незачиненими віконницями, і збирав докупи папірці у провулках. Потім почала здригатися земля, наче від рівномірного неквапливого гупання чогось важкого вдалині. Невдовзі серед розвалених хатин показався слон. Він був одним із тих слонів, яких Ганнібал, переваливши зі своєю армією через Альпи, вів на Рим. Цей велетень заблукав. Верхи на слоні сидів африканець, що заснув у нього на спині.

Дощить і Папа у лікарні

а я стою коло вікна

дивлюсь на краплі що поволі

збігають шибкою.

[11, п’ятниця]

Цими днями зручно вишукувати в іще зелених дубових гаях дикі фруктові дерева, що, уже вкриті жовтим осіннім листям, виділяються на контрастному тлі. Ми починаємо складати карту наших відкриттів, у яких мені допомагає маленький перламутровий бінокль, яким я послуговувався в Москві у Большому театрі. Ми виявляємо двадцять вишень, укритих коралово-червоним листям, тринадцять груш із листям винного кольору й чотири яблуні, уже майже оголені, з маленькими рожевими плодами, нині вкрай рідкісними.

Дівча

на землю постав цеберко з водою

і погляньмо разом додолу

на смужку блакитну моря

що на неї спирається небо.

Решту залишимо старості

яка простяглася в ліжку

силкуючись розплутати клубок.

[13, неділя]

Сьогодні вранці знову, примостивши голову на подушку дивана, я думав, що маю неодмінно поїхати в Єрусалим, щоб дізнатися бодай щось про останні дні життя Ладиженського, великого художника, із яким я познайомився в Росії. Він прагнув виїхати з Радянського Союзу й весь час думав про свого сина, який мешкав в Єрусалимі. Він примудрився емігрувати і сповнитися такого глибокого розпачу, що це привело його до самогубства. У моїй пам’яті оживають наші зустрічі в Москві — у його майстерні неподалік від Черьомушкінського ринку, куди ми з Лорою ходили по узбецькі абрикоси й білі самаркандські дині. Ладиженський малював із десяти років. Після революції, коли в Одесі ввійшли в моду татуювання, він наколював Леніна на плечах однолітків. Він покинув своє місто в 1940 році й більше туди не повертався. Однак писав лише картини свого дитинства в Одесі. У його величезній майстерні стояли притулені до стін численні полотна, що занурювали глядача в єврейський світ Одеси, яким він був до війни. Коні спекотного вечора стоять під старими балконами; юрма людей, убраних у білий льон, під каштанами на алеях; родини за столами в рожевому весняному повітрі; лікарський екіпаж; самотній скрипаль, власник танцювальної зали; світлі столи з жовтавими сифонами газводи поруч із весільним тортом; поминки; єврейські вуличні музиканти; бідаки, що пиляють дерева вздовж доріг; трупарі; шкуродери; продавці кавунів; цигани-вогнежерці; кравець; бібліотека; бабусі, що загортають цукерки. На жодній із картин не видно неба. Світло піднімається від блакитної бруківки вулиць і площ. Коли ми його бачили востаннє, він сидів і крутив у руках мотузочку. Розповідав про одну зі своїх поїздок за Каспійське море, до Туркменії. На той час він був театральним художником і вирушив туди разом із трупою. Вони зупинилися в маленькому містечку, за яким починалися солончаки. Сонце повисушувало озера, залишивши сіль на поверхні просоченого вологою ґрунту. Якогось ранку він вирішив навідатися на одне з тих соляних полів, що розляглися в неозорому просторі. Його черевики провалювалися в сіль, залишаючи глибокі сліди, які одразу заповнювала вода. Йому захотілося також подивитися на пеліканів: хтось казав, що бачив їх у цих краях. Він посувався вперед, оповитий хмарою теплої пари, яку сонце ще спромагалося витягати з вологої землі. Якоїсь миті йому здалося, що зграя великих птахів опустилася на соляне поле метрів за сто від нього. То були пелікани. Вони йшли назустріч, мовчки оточуючи його. Здавалося, що вони йому раділи, і він нахилився погладити одного з них. Йому ніяк не вдавалося торкнутися до спини жодного з птахів, а їхні дзьоби перетворювалися в нього в руках на порох. І коли нарешті в нього виникло припущення, чи не міраж він бачить, пелікани тут-таки зникли з соляної долини, ніби підтвердивши тим його здогад про те, що вони були тільки плодом уяви. А однак лопотіння численних крил над головою, десь понад смугою туманної суспензії, свідчило про те, що пелікани летіли в небі. Аж повівами їхніх крил художникові зірвало з голови крислатий капелюх, і він іще бігав соляною долиною, не одразу його спіймавши.

[21, понеділок]

Лука Чезарі приніс мені оберемок сухоцвіту, що є частиною скромного зеленого покрову нашої долини. Жмутик тоненьких щупалець із маленькими голівками засохлих квітів, які перетворюються на духмяний пил. Він цвіте в червні, а збирають його восени. Мені здається, що саме по ці сухі кущики для свого монастиря Святого Аполлінарія в Монтефельтро вирушали в жовтні черниці — на схили, що спускаються до русла річки Марек’я. Потім вони розвішували кошики з зібраною травою на цвяхах і трапезували в повітрі, насиченому пахощами солодкуватого сіна.

На всі важливі речі