Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

— Ти ж його вб’єш! — кинув хтось із поміркованих студентів.

— Та байдуже! — знавісніла Нікта. — Якщо він

тільки посміє ]]> піти, то хай краще здохне від моїх кулаків тут і негайно!

Директорка на диво спокійно спостерігала, як Ромі лупцює і так ледь живого з вигляду хлопця. Вона зручніше вмостилася в кріслі і похитувала ногою, а кров сочилася з-під її нігтів і капотіла на чисту підлогу.

— Ти обдурив мене! А мене, пане лицарю, не обдурює

ніхто ]]> ! — засапано видихнула дівчина й раптом схлипнула, але не дала жодній сльозі впасти, лише прошепотіла щось. Рен розчула слово «угода».

Зіґфрідове тіло здригнулося, його шарпнуло вбік. Хлопець ударився спиною об стіну, навздогін йому полетів чорний черевичок.

— Ні, я сказала!

Дівчина босоніж застрибнула на ліжко і вхопила Зіґфріда так міцно, що Рен не сумнівалася ні миті: немає сили, співмірної з її бажанням порятувати друга. Немає сили, котра змусить Ромі розімкнути тонкі руки. Бо те, що ховалося на споді, під клацанням імені «Нікта», не знало заперечень.

Невидимі ланцюги зі скреготом розірвалися — хлопець загримів просто на підлогу, а з ним і міднокоса дівчина. У тиші, яка запала по тому, вчувалося лише поскрипування крісла Аматерасу.

— Він переборов межовий стан? — за кілька тривожних секунд почулося зі студентського натовпу, що вже перегородив коридор біля палати.

Зіґфрід нерухомо лежав на потрісканому й закривавленому паркеті, серед битих пляшечок із ліками, які дивом не поранили нікого. Він більше не хрипів і не здригався, хоча страшна блідість не відступила. Утім, щось інше, незриме й важке, вивітрилося з палати, позбавляючи всіх від заціпеніння та остраху. На підвіконні стелилося сонце. Нікта усміхалася переможно, її очі блискотіли.

— Розходьтеся, розходьтеся, — кивнула Аматерасу і схилилася над непритомним студентом. — Критична загроза позаду. Завдяки Ромі. А ви всі що тут забули? Годі зривати навчальний процес! Бальдре, Тессе, покладіть хворого на сусіднє ліжко, і щоб я тут нікого більше не бачила.

Директорка стріпнула кров з пальців, наче щойно прокинулась від довгого сну, і почала підбирати смоляні пасма та заколювати їх довгими золотавими шпильками.

Рен вислизнула в коридор однією з останніх: хотіла зачекати Нікту й розпитати про все. Проте міднокоса студентка вмостилася на краю Зіґфрідового ліжка і, схоже, не планувала нікуди йти.

Тож Рен вирішила шукати відповіді деінде й позадкувала від дверей палати.

— Дивися, куди ноги несуть! — різкий покрик обірвав її думки.

— Нортоне, тебе мені й треба, — зраділа дівчина, хоч ледь не врізалася в рудого студента, який володів умінням вискакувати з-за поворотів на високій швидкості. — Поясни мені дещо, будь ласка.

— Маєш координаторку, в неї й питай. Я поспішаю. — Хлопця перспектива поспілкуватися не зацікавила.

— Не хвилюйся, і в неї запитаю. Але ти, певна річ, знаєш усе краще. — Вона усміхнулася в надії, що крапля лестощів щодо знань чванька Нортона спрацює, і зиркнула в його очі. — Що сталось із Зіґфрідом?

Закс примружився.

— Савітрі, є речі, в котрі краще не влазити. Ти — мрієроста, так? То роби свою справу й не вишукуй проблем.

Рен зціпила зуби, смакуючи думку про те, що одного дня таки зарядить Заксові ляпаса за його поведінку. Утім, той день був ще неблизько, бо направду дівчині не доводилося нікому давати ляпасів і вона підсвідомо боялася, що в потрібну мить схибить або ж Закс перехопить її руку і… і зробить

щось ]]> .

— А хочеш я візьму на вирощування твою мрію? — запропонувала Рен, озвучивши недавню ідею. — Оту нездійсненну. Я ж направду мрієроста. Як на те пішло — найкраща з випускників свого коледжу.

Одну довгу мить їй здавалося, що ця спонтанна пропозиція — правильна. Що вона знайшла ключ, відповідь, шлях до порозуміння з одногрупником. Його очі дивилися на неї зі здивуванням і, здається, несміливим інтересом.

— Чому людина, у якої є хоч трохи здорового глузду, хотіла б узятися за щось безнадійне?

— Бо я люблю виклики. Коли вперше взяла до рук твою мрію, відчула, мовби вона — для мене. Тобто — випробування для мене. Рубіж, який я маю перетнути, щоб піднятися ще на сходинку вище.

Закс криво усміхнувся:

— Амбіції — у Савітрі? Що день, то цікавіше!.. Але та мрія — це моя особиста справа. Насмішка з тебе у твій перший день в Академії. Вона

дійсно ]]> нездійсненна. Забудь і не думай про неможливе.

— А чого варте наше життя, коли не прагнути здійснити щось неможливе? Бодай одного разу перетнути межу і…

— І померти від виснаження?

Хлопець збирався додати ще щось, та до них підійшов Амон і лунко ляснув Закса по спині, але тут-таки відсмикнув руку.

— Боги, Закі, припиняй струмом шпурлятися!

— Я

не шпурляюся ]]> струмом, — ощетинився рудий студент і нервово тріпнув пальцями, між яких — Рен могла заприсягтися — пробігли іскорки.

— Сонце моє, Рендалл, — Амон уже перемкнув увагу на неї, — я примчав, щойно дізнався, що сталося з нашим горопашним одногрупником. Чи правда, що його врятувала Нікс?

— Амоне, я остання особа, в якої варто розпитувати про те, що сталося. Утім, так, директорка сказала, що його рятунок — цілковито заслуга Нікти.

Амон заусміхався і рвучко наблизився до дверей палати, але коли вже заніс руку, щоб постукати, то завмер. Рен устигла помітити, що радість кудись звіялася з красивого Діонісового лиця, а його погляд, що впирався у важкі двері, повнився хвилюванням.

— А врешті, — хлопець різко повернувся до них із Заксом, — усім нам не завадить відпочинок. Хто зі мною подрімати на лекції Нут?

* * *

— Йогопокликали, — повідомила Діке. — А він вирішив відгукнутись іпіти. Та все обійшлося, тож годі тобі про це думати.

— Я б воліла отримати детальніше пояснення, — зауважила Рен.

Минуло два дні після того, як Зіґфрід опинився в лікарні. Проте