Шолом-Алейхем - Хлопчик Мотл, Шолом-Алейхем

Його тесть мірошник дуже гнівається за це, але мусить мовчати. Він боїться свого зятя, щоб той не описав його. А крім того, він дуже любить свою дочку. Вона в нього одиначка. Тайбл звуть її. Вона трохи косоока, але дуже добра... Моя мама каже про неї, що вона без жовчі. Не розумію, як то вона без жовчі? Куди поділась її жовч?..

Цілі дні сидить Тайбл у крамниці, а Пиня вдома. Ми приходимо до нього з моїм братом Елею майже щодня. Він виливає перед нами свою душу. Щоразу, коли приходимо до нього, він зітхає і стогне, скаржиться на свою нещасну долю. Йому тут тісно, каже він, і душно. Він почуває, що задихається тут. Коли б він жив у іншому місті, було б зовсім інакше. Якби його випустили, каже Пиня, звідси хоч на один рік, він увесь світ перевернув би! Так каже він моєму братові Елі. Нікому він не довіряється так, як моєму братові Елі. Він показує йому листи, що одержує. Листи ці від "великих людей". Великі люди пишуть йому, що він щось має в собі всередині. Пиля каже, що сам теж почуває: щось є у ньому всередині. Я дивлюсь на нього і думаю собі: "Владико небесний! Що такого може бути у нього всередині?"

4

Одного разу приходить до нас Пиня і кличе мого брата Елю на секретну розмову. Якщо секрет, я мушу знати. Я люблю знати всі секрети. Іду за ними назирці і прислухаюсь, ловлю їхні слова. Пиня говорить, і мій брат Еля говорить.

Пиня. Чого ми тут сидимо?

Еля. І я кажу те саме.

Пиня. Ось я читав, що один поїхав туди з голими руками. Півроку спав надворі, підмітав вулиці за шматок хліба.

Еля. Ну, а тепер?

Пиня. Дай боже нам обом таку долю. Еля. Правда?

П и н я. Правда! Правда! А що ж? Я тебе дуритиму? Я вже говорив з моєю Тайбл. Еля. Що ж вона каже? П и н я. Що вона може сказати? Вона їде. Еля. Вона їде? Ну, а тесть?

П и н я. Хто його питатиме! Якщо поїду сам, йому хіба краще буде? Адже він бачить, що голова моя там. Я не можу тут бути!

Еля. А я, гадаєш, можу бути тут?

П и н я. Тоді давай знімемося й поїдемо!

Еля. Знятися й поїхати. На які кошти?

П и н я. Але ж проїзні квитки на пароплав нам дають даремно, дурненький.

Еля. Як то даремно?

П и н я. На виплат. Ми з часом виплатимо. А поки що маємо їх даремно.

Еля. Ну, а до пароплава? Дорожні витрати? А ще квитки? Залізниця?

П и н я. Скільки нам потрібно залізничних квитків, дурненький?

Еля. Будь ласка, скажи скільки?

П и н я. Полічи: я і моя Тайбл, маєш два. Ти і твоя Бруха — теж два, маєш чотири.

Е л я. А мама — п'ять?

П и н я. П'ять.

Еля. Ну, а Мотл?

П и н я. Для нього досить півквитка, а може, навіть і цього забагато... Ми скажемо, що йому нема ще трьох років.

Еля. Ти збожеволів?

Що мені робити? Не можу більше стримуватись. З великої радості я верескнув. Обидва повертаються до мене обличчям.

— Геть, шибенику! Хіба ж можна підслуховувати, коли дорослі розмовляють між собою?

Я кидаюсь навтіки, підстрибую і ляскаю себе обома руками по литках. Ви ж чули? Я їду!.. Пароплав!.. Залізниця!.. Квиток!.. Півквитка!.. Куди, цікаво, їдемо? Та байдуже куди. Мене не обходить куди! Іду, і все! Знаєте, що я вам скажу? Я ще ніколи зроду нікуди не їздив. Не знаю навіть, що воно таке — їздити. Правда, трохи я з цим обізнаний. Якось проїхався на козі нашої сусідки, та це мені коштувало дорого. Мало того, що я впав і роз'юшив собі носа, мені ще надавали стусанів. Тим-то я не вважаю це за їзду.

Цілий день блукаю запаморочений. Утратив апетит до їжі. Вночі мені сниться, що їду. Не їду, а лечу! Маю крила, як голуб, і лечу! Хай живе до ста двадцяти років наш товариш Пиня! Він мені став у тисячу разів миліший, ніж досі. Якби не було соромно, я б його розцілував. Чудова людина цей Пиня!

Ну, хіба я вам не казав, що в нього цікаві думки?

XII. МИ ІДЕМО ДО АМЕРИКИ 1

Слухайте! Ми їдемо до Америки! Де Америка? Не знаю. Знаю тільки, що далеко, страшенно далеко. Треба туди їхати так довго, аж поки приїдеш. А коли приїдеш, там є Кестл-Гартл. Там у Кестл-Гартл вас роздягають догола і заглядають вам у вічі. Як маєте здорові очі, добре, а як ні, їдьте, будь ласка, назад! У мене, здається, здорові очі. Один тільки раз мені боліли очі. Хлопці з школи спіймали мене, поклали на землю і насипали мені в очі табаки. Ой, як їх лупцював мій брат Еля! Тепер у мене очі ясні, як кришталь. Бачите, з моєю мамою невесело! Так каже мій брат Еля. А хто винен у тому? День і ніч вона плаче. Відколи тато помер, вона ще не переставала плакати.

— Бійся бога! Ти зовсім не жалієш нас! Через тебе ми, не доведи господи, змушені будемо всі їхати назад!

Так дорікає їй мій брат Еля, а вона йому відповідає:

— Дурна ти дитино! Хіба я плачу? Плачеться само собою, мимоволі.

Так каже мама, витирає очі фартухом і береться до постелі, до подушок. Треба пересипати всі подушки. Америка — країна, де немає подушок. Все є там, крім подушок. Як там люди сплять — не розумію. їм, мабуть, дуже незручно спати! Моя братова Бруха допомагає їй пересипати подушки. Ми маємо, нівроку, чимало подушок. Три великі нерини, шість подушок і чотири маленькі подушечки.

"Байстрючки" звуться вони. З усіх чотирьох мама робить одну подушку. Шкода! Я люблю маленькі подушечки більше, ніж великі. Я бавлюся з ними щоранку. Роблю з них трикутні пироги, ковпаки...

— Як приїдемо, бог дасть, щасливо туди, ми знову пересиплемо їх у маленькі байстрючки.

Так каже мама мені і моїй братовій Брусі, натякаючи їй, щоб вона теж так зробила. Моя братова Бруха теж так робить, хоч вона поїздкою незадоволена. їй важко розлучитися з батьками. Якби їй хто сказав торік, що доведеться їхати до Америки, вона б, каже, наплювала тому межи очі.

— Якби мені хто сказав торік, що я буду вдовою... Так каже мама і починає плакати. Помічає це мій

брат Еля і зчиняв крик.

— Знову плач? Хочеш, мабуть, усіх нас без ножа зарізати?!

2

А тут ще принесла лиха година нашу сусідку Песю. Побачивши, що ми пересипаємо подушки, вона, видно, вирішила розважити нас і виступила з цілою промовою:

— То ви, виходить, їдете-таки до Америки? Дай боже, щоб ви здоровенькі прибули туди і знайшли там своє щастя. У бога все можливо. Ось торік поїхали мої родичі — Рива з її чоловіком Гілелом. Вони пишуть, що мучаться, але влаштовують там своє життя... Скільки просиш, благаєш їх, щоб вони написали по-людському: де, коли і як? А вони відповідають: Америка — це країна для всіх. Кожен мучиться і влаштовує своє життя. Що можна їм сказати на це? Добре, що вони хоч пишуть. Перші місяці вони зовсім не писали, забули навіть, що ми існуємо на світі. Ми вже думали, що вони, боронь боже, загинули в морі. Лише згодом, коли минуло багато місяців, прибула звістка, що вони вже, хвалити бога, в Америці. Мучаться і влаштовують своє життя!.. Що й казати, варто пережити весь цей тарарам, все поламати, пересипати перини, їздити морем і таке інше!..

— Прошу вас, ви довго ще будете сипати солі на рани? Так нападає мій брат Еля на нашу сусідку Песю і дістає від неї у відповідь:

— Солі сипати? Диви-но, який розумний став! Він їде до Америки мучитись і влаштовувати своє життя! А ще не так давно я держала тебе на руках, няньчилась, морочилася з тобою. Ану, спитай лишень у своєї матері, що я натерпілася з риб'ячою кісткою, яку ти в дитинстві проковтнув у суботу під час обіду. Коли б я не вдарила тебе по потилиці раз, два, три, ти б тепер не їхав до Америки мучитись і влаштовувати своє життя!..

Наша сусідка Песя ще довго говорила б. Щастя, що мама втручається і лагідно звертається до неї:

— Прошу вас, Песічко, душечко, серденько, любонько, будьте мені здорові й щасливі!..

Далі мама не може говорити. Починає плакати. Мій брат Еля помічає, що вона плаче, і аж труситься від гніву. Він кидає роботу і вибігає з хати, грюкаючи дверима:

— Хай воно западеться!

З

У хаті в нас уже порожньо — пустка. В кімнаті повно пакунків та подушок. Подушок навалено мало не до стелі. Коли нікого немає, я видряпуюсь на всі подушки і зісковзую вниз, як на санчатах. Здається, що мені ніколи не було так добре, як тепер. Обіду давно вже не варять у нас. Мій брат Еля приносить з базару сушену рибку, і ми їмо її з цибулею — хіба є щось смачніше від цього? Наш товариш Пиня теж їсть з нами. Він завжди замріяний. Це ви знаєте. Думками він літає десь далеко. Але відколи ми їдемо до Америки, він зовсім здурів. Так каже про нього мама. Одна холоша в нього підгорнена вгору, одна шкарпетка спущена вниз, галстук уже на спині. А коли входить до хати, він обов'язково мусить стукнутись у верхній одвірок лобом. Щоразу мама звертається до нього з тим самим закидом:

— Ти ж бачиш, що виріс такий високий, треба трохи нахилятись.

— Він короткозорий, мамо!

Отак виправдує його мій брат Еля, і вони вдвох ідуть покінчити з продажем нашої половини хати. Треба тільки підписатись. Ми нашу половину хати давно вже продали, її купив кравець Зиля. Не так скоро купує кравець хату! Дуже нудний оцей кравець Зиля! Спочатку він тричі на день приходив оглядати нашу половину хати сам-один. Нюхав стіни, мацав димар, лазив на горище, оглядав дах. Потім він привів свою жінку, Миня звуть її. Коли дивлюсь на неї, я мушу сміятись. Теличку нашої сусідки теж звали Миня. Обидві Мині мають однаковий вигляд. У телички Мині була біла морда і округлі очі. Миня кравцева теж така... Після цього кравець Зиля почав приводити фахівців оглядати хату. Здебільшого кравців. Кожний знаходив у нашій половині хати іншу ваду. Аж поки вирішили запросити Пининого тата, механіка Герш-Лейба. Механік Герш-Лейб знавець на хати. Він чесна людина. На нього можна звіритись. Герш-Лейб робить таку ласку, оглядає нашу половину хати з усіх боків. Він задирає голову, хоч він і так високий на зріст, зсуває кашкет на маківку, чухає собі потилицю і каже:

— Оця хата, щоб не збрехати, може простояти років із сто, якщо не більше.

Вискакує наперед один кравець із знавців, приведених кравцем Зилею.

— АвжежІ Аби пересипати її цеглою, підперти кількома добрими обаполками, викроїти чотири нові стіни і пришити залізний дах, вона стоятиме і стоятиме, бог дасть, до приходу месії!

Якби хто вилаяв механіка Герш-Лейба останніми словами або ошпарив цілим горщиком окропу, він би не так знавіснів. Він одно тільки допитувався: звідки береться у цього паршивця, Кравчука, волоцюги й шелихвоста таке зухвальство говорити з ним, механіком Герш-Лейбом, такою мовою, такими словами, у таких висловах і на такий манір?! Я даремно радів: я був певний, що от-от почнеться бійка.