Шевчук Валерій - Мор, Шевчук Валерій

Але здивувало його не те: ходив по місту так, ніби прожив у ньому десятиліття. Знав назви церков, костьолів та вулиць. Знав, що його молитва перед тим, як пойняв він личину сіроносого, відбулась у церкві святого Миколая, а дім, у якому знайшов пристановище на ніч, був на Солом’яному передмісті. Раніше, блукаючи вулицями, здавалося, що блукає він по колу, тепер знав: блукав-таки по колу.

Спинився на головному майдані, було тут порожньо. Ще надто рано, і люди, які залишались у місті, спали важким, примарним сном. Однак тут, у середмісті, будинки були порожні. Нещодавно вибудуваний палац Вендінеллі теж світив порожніми вікнами, наче ховав у собі якусь таємницю. Страннього вразили вирізьблені над вікнами дельфіни. Білі дельфіни з мертвими кам’яними лицями дивилися як живі: міста порятувати вони не могли[3].

Ступав попід стінами і намагався торкатися їх пальцями — його весь час похитувало. Боявся вийти на рівний простір, бо вірив, що тоді заколивається під ним земля і він не втримається. Ось вони, такі знайомі палаци: Герберта, Масовського, Антона Мосса і найкращий — бенкетний, де збиралися визначні люди міста на урочистості. Відчував нутрову неприязнь до цих пишних споруд, ніби належали вони його ворогам.

Зупинився вражено: які вороги можуть бути в людини без "я" і без минулого? Тут, на майдані, сам-один, він раптом відчув себе безпомічно. Ратуша ховалась у легкому ранковому серпанку, бруківка майдану вогко блищала, небо і вранці було сухе, оголене й бліде. Будинки й брук дихали ще вчорашнім теплом, не вихолонувши гаразд за ніч, ще трохи, і задзижчать міріади мух — вже й зараз повз страннього пролітали перші їхні зграйки.

Він штовхнув двері і потрапив у чудовий італійський дворик. Досі не був тут навіть у личині сіроносого — спинився вражений. Чудові білі колонки закручувались у граційну петлю; весь дворик, зрештою, був такою кам’яною петлею, що стискував невеличкий простір. З присвистом втягнув у себе повітря: тут, у цьому закапелку, стало важко дихати, а ще важче було втримати якийсь лад у думках. Кроки його дзвінко розлупилися, розбиваючись об кам’яні стіни, і він прихилився до стіни.

Здригнувся: щось його стурбувало. В тілі з’явилася звична напруга, і він уважно роздивився навдокіл. Передчуття було немарне: з кутка на нього пильно й насторожено зоріла пара очей — завмер, ніби закам’янілий, якийсь міщух велетенського зросту, на горбі в нього лежав лантух.

Странній стояв і дивився. Тоді звів руку й поманив міщуха до себе. Владним рухом, а може, тільки порожнім рукавом.

Лантух сповз із плечей велетня і з дзвякотом упав на кам’яні плити. Чоловік випростався і раптом ошкірився до страннього перекошеним обличчям. Зігнув ноги в колінах і вивернув долоні, ніби готувався до борні.

Странній опустив руку, і це начебто позбавило його сили. Чоловік рушив на нього, все ще ошкірюючись, маленькі його оченята блискали іскрами.

Але до страннього він не дійшов. Скинувся раптом, ніби його вдарено, і його малі оченята раптом стали великі і страшні. Стрімко метнувся вбік і всім тілом ударився об бічні двері. Але їх було замкнуто, і велетень безсило сповз донизу, нажахано озираючись на страннього і виставляючи проти нього руку.

Кроки страннього дзвеніли у дворику, ніби ступав він кованими чобітьми по крицевих плитах.

— Ти хто? — запитав, а може, тільки подумав, що запитав.

Луна, однак, дзвінко відбилася од стін.

— Господи, помилуй мене грішного! — вигукнув чолов’яга, захищаючись вже обома руками.

Все його велике тіло тремтіло, наче бите трясцею.

Странній ступнув ближче, дивуючись на чавунний відгук власних кроків.

— Хто ти такий і що робиш? — спитав гостро він, і луна знову дзвінко відбилась од стін.

Чоловік уже не прикривав лиця руками, він звалився під стіну, вивалив язика і хрипко дихав. Звів на страннього очі, і в них спалахнули біль і жах.

Дивний сум пойняв страннього: як не дивно, а чоловік конав. Он його єство, якесь сіре, ніби туман, покрите червоною пеленою.

"Кров! — здригнувся странній, відступаючи. — Боже мій!"

Йому раптом стало холодно. Незважаючи на теплий ранок, що віщував і на сьогодні спеку, морозець пройшов по його тілі. Відчув розпач, знесилу, а може, й обридження. Чоловік валявся в його ногах трупом, але ще жив: груди його шалено здіймалися й опускалися. Тоді странній уражено позадкував: цієї душі йому не хотілося.

Він спинився серед двору, заплющив очі, і земля легенько здригнулась у нього під ногами. Відтак почув шум, далекі крики, гупання бубна, якусь шамотню, ніби летіла десь величезна зграя птахів. У місті щось відбувалося. Він кинувся з двору, але далеко йти не довелося. Притиснувся до стіни, майже зливаючись з нею, і зачудовано дивився.

А на майдані вже клекотіло. З усіх вулиць, що сходилися тут, вливалися юрби людей. Були одягнені абияк, у грубих свитках та постолах, штовхали поперед себе візки, на яких лежало нехитре майно. Жінки тягли на плечах дітей, більші тупцяли самі, схопившись за материні спідниці, ще старші приладновувалися під важку ходу батьків.

Чоловіки були озброєні хто чим: ножами й косами, дехто шаблею чи списом, довбнями чи просто окутими залізом палицями. Всі виливалися на майдан, як повінь, і над ними, наче тінь, висіла незліченна хмара мух. Здавалося, мухи також улились у цей нестримний потік, і він захопив і їх — дзижчали і дзвеніли.

Сонце важко лягло на дахи й розвіяло серпанок, знову ставало довкола спечно, але люди на те не зважали: йшли та йшли. Керував ними високий, кремезний чолов’яга, він щось вигукував, але всі гомоніли, і його слова пропадали в галасі. Кричали діти, й плакали немовлята.

Странній щільніше притиснувся до стіни, бо люди йшли, майже зачіпаючи його. Кілька важких, розжирілих мух вдарилося йому з льоту в обличчя, а якийсь дід ненароком турнув його ліктем. По той бік майдану молодики розбивали пивницю. Міцні засуви тримали куті двері, але не витримали дужого натиску — молодці з радісним гуком пірнули в темний сутерен.

За мент вони викотили на майдан кухви вина й меду. Чоловік, котрий керував нашестям, стрибнув на одну із кухв, і його голос відразу ж покрив гомін тисячної юрби.

— Вони нам брехали! — закричав він. — Де тут мор? Тут нікого нема! Вони виїхали, а щоб зберегти свої кам’яниці, брешуть про мор!

Раптом у юрбі сталося замішання.

— Чого ви прийшли сюди, нещасні? — почувся міцний голос морового бурмистра. — Все тут заражене!

Крізь юрбу пробивався чорний ворон. На майдані раптом зависла тиша, стало чутно навіть, як дзижчить над юрбою незчисленна хмара мух.

Бурмистер зірвав з себе машісару і стрибнув на бочку й собі.

— У місті ходить смерть! — закричав він.

Странній уперше побачив його обличчя, було воно зморене, але по-своєму привабливе й натхненне.

— Хто це, хто? — зашелестіло навкруги.

— Я моровий бурмистер, аптекар Іван Алембек! — закричав він. — Невже ви не чуєте смороду навколо й не бачите смерті? Вона вже забрала тисячі і досі ще не наситилася!

— Ми бачимо смерть! — весело вигукнув провідця. — Але ми хочемо хоч раз пожити, як пани!.

— Але ж ви загинете! — кричав бурмистер, розсилаючи навкруги поблиски запаленого погляду. — Невже гадаєте, що я вам брешу, та й навіщо це мені?!

— Ми хочемо пожити, як ви! — знову закричав йому у відповідь провідця. — І побачите, пане, нічого нам не станеться. Будинки великого панства не заражені. Воно втекло звідси, і тут ніхто не вмирав! Я теж хочу полежати на перинах!

Люд задоволене зареготав. Хтось затяг бойову пісню, а за хвилю співав увесь майдан. Начебто іскра пробігла натовпом — всі виструнчились, одностайно відкриваючи й закриваючи рота; пісня була про те, про що віщав їхній провідця. Співали чоловіки, жінки й діти. Це була зальотиста, безжурна й молода пісня, і вона запалювала всіх. Обличчя від неї розквітали й наповнювалися непідробними радістю та щастям.

Моровий бурмистер щось кричав, розмахуючи руками, але його вже не слухали. Парубки вибивали з бочок днища, і до них потягся ліс кухликів та кварт, горщиків чи просто рук. Якийсь дід, здається, той, що штурхнув страннього, пив просто з бочки, припавши до неї обличчям. Дехто ще співав, але мелодія розладналася і пісня уривалася. Люди вже були опановані іншим: кухлики й поставці передавали з рук у руки, червоне вино заливало бороди й одежу, ніби кров, — пили усі. Кілька надмір запопадливих вигецувало танці, підстрибуючи й обливаючись потом.

— Я не хочу вам лиха! — знову закричав Алембек. — Бог свідком, що я не хочу вам лиха!

— Але, пане, — закричав провідця, — нам трапилося таке раз на віку! Ми теж хочемо побенкетувати в палаці, хочемо посидіти в золочених кріслах і поспати на панських ліжках. Чи відмовиш нам у цьому праві?

— Я не відмовляю вам ні в чому, — сказав бурмистер. — Але закликаю отямитися, адже саме ви потім приходитимете й прохатимете врятувати ваше життя. До мене приходитимете!

— То й рятуватимеш! — весело гукнув провідця. — А зараз пани — ми! До бенкетової зали, хлопці! — ревнув він і зістрибнув із кухви.

Гордо рушив уперед, а за ним хитнулася, знову зачинаючи бойову пісню, юрба.

Странній стояв на своєму місці незрушно. Витяг шию й наслухав придивляючись. Вбирав у себе все, що відбувається, наче не хотів чогось важливого пропустити.

За мить було вибито двері в бенкетовому палаці, і юрба полилася туди.

Люди штовхалися й лізли одне на одного, намагаючись протиснутися до палацу якнайшвидше.

Біля бочок все ще пили й танцювали. Жінки віяли одежами й радісно повискували, чоловіки покрикували низькими голосами. П’яний старий, котрий штовхнув був страннього, ходив по майдані, заточуючись, і вряди-годи щось горлав.

— Знову ми з вами зустрілися, — сказав побіч голос морового бурмистра. — Дивіться і запам’ятовуйте. Може, запишете для майбутніх поколінь?

— Записуйте ви! — сказав странній.

— То не моє діло, — відказав моровий бурмистер, натягаючи на себе машкару. — Моє діло печальніше: рятувати їх. Подивіться, з якою радістю йдуть вони на смерть? Це що — фатум?

Супроти страннього стримів дзьоб, а за скельцями поблискували очі. Але странній був спокійний. Тільки дивився на все, що відбувалося, з глибочезним інтересом.

Бенкет тривав. Біля бочок залишилися самі чоловіки, жінки сипнули по палацах, двері до яких було повибивано, і за якийсь час у повітрі вже полоскалася випрана білизна, а у вікнах з’являлися по-домонтарському заклопотані жіночі постаті.