Джек Лондон - Поклик пращурів

– Тепер весна, і холоднішої погоди не буде, – відповів чоловік.

Вона заперечливо рішуче похитала головою, і Чарльз та Гел поклали останній непотріб на вершину величезної гори багажу.

– Думаєте, вони поїдуть? – запитав один із чоловіків.

– Чому б і ні? – різкувато відповів Чарльз.

– О, все гаразд, – поспішив заспокійливо сказати чоловік. – Це просто цікавість, от і все. Здається, нагорі трохи забагато ваги.

Чарльз відвернувся і став затягувати ремені, як тільки міг, тобто зовсім погано.

– І, звичайно, собаки зможуть увесь день мчати з отакою штуковиною, – заявив другий чоловік.

– Безумовно, – сказав із крижаною ввічливістю Гел, тримаючи в одній руці жердину, а іншою розмахуючи батогом. – Уперед! – крикнув. – Уперед!

Собаки рвонулися, натягнувши шлеї, на кілька секунд напружились, а потім розслабилися. Вони не могли зрушити нарти з місця.

– Ліниві звірюки, я їм покажу! – закричав Гел, готуючись уперіщити батогом.

Але втрутилася Мерседес.

– О, Геле, ти не можеш, – крикнула вона, висмикнувши у нього батіг. – Бідолашні! Тепер ти повинен пообіцяти, що не будеш із ними жорстоким решту поїздки, або я й кроку не зроблю.

– Багато ти знаєш про собак, – насмішкувато відповів її брат. – Відчепися від мене. Кажу тобі, собаки ліниві, а щоб чогось добитися, треба добряче попрацювати батогом. Так вони звикли. Запитай будь-кого. Он когось із тих чоловіків запитай.

Мерседес благально глянула на них, на її гарненькому личку була написана невимовна огида від вигляду болю.

– Якщо хочете знати, то собаки ослабли далі нікуди, – прозвучала відповідь одного з чоловіків. – Виснажилися вони, ось у чому справа. Відпочити їм треба.

– До біса відпочинок! – вилетіло з-поміж безвусих губ Гела, а Мерседес вимовила «О!», відчувши біль та горе від його лайки.

Але вона була відданою своїй родині й одразу ж узялася захищати брата.

– Не зважай на того чоловіка, – демонстративно сказала Мерседес. – Ти керуєш собаками, тож роби з ними те, що вважаєш кращим.

Батіг Гела знову пройшовся по собаках. Вони рвонулися, натягнувши шлеї, вперлися лапами у втоптаний сніг, пригнулися і напружили всі сили. Але нарти не рухалися, ніби були на якорі. Після двох спроб пси завмерли на місці, відсапуючись. Знову люто засвистів батіг і втрутилася Мерседес. Вона впала на коліна перед Баком, зі сльозами на очах, і обхопила його шию руками.

– Бідосі мої дорогі, – бідкалася, – ну чому ж ви не тягнете сильніше? Тоді вас і не битимуть.

Бак не любив її, але почувався занадто паршиво, щоб їй опиратися, тож сприйняв пестощі як частину жалюгідної щоденної роботи.

Один зі спостерігачів, який стояв, зціпивши зуби, щоб не сказати щось гаряче, тепер не стерпів:

– Не те, щоб я сильно переймався тим, що з вами станеться, але заради собак просто хочу вам сказати, що ви неабияк допомогли б їм, вирвавши сани з льоду. Полоззя швидко примерзає. Натисніть усім тілом на жердину, посмикайте вправо-вліво і вирвіть їх.

Було зроблено третю спробу, і цього разу Гел, дотримуючись поради, вирвав примерзлі до снігу полози. Перевантажені та неповороткі сани посунулися вперед, Бак та його товариші старалися з усіх сил під дощем ударів. Через сто ярдів дісталися повороту і крутого спуску на головну вулицю. Щоб змусити перевантажені сани рухатися прямо, потрібна була досвідчена людина, однак Гел до таких не належав. На повороті сани перекинулися і половина вантажу висипалася на дорогу через слабкі ремені. Собаки не зупинялися. Тепер уже легкі сани летіли за ними, підстрибуючи на боці. Чотирилапі були злі через погане ставлення та непомірно великий вантаж. Бак лютував. Він кинувся бігти, а за ним і вся запряжка. Гел кричав «Стій!», але пси не звертали уваги. Він спіткнувся і впав. Перекинуті сани перелетіли через молодика, і собаки помчали головною вулицею, розкидаючи рештки спорядження та підсилюючи веселу атмосферу Скагвея.

Добросерді містяни упіймали собак і зібрали розкидані речі. Та ще й дали пораду: якщо сімейство хоче колись дістатися Доусона, сказали, то хай викинуть половину речей і подвоять кількість собак. Гел, його сестра та зять неохоче вислухали поради, поставили намет і почали переглядати багаж. Викинувши консерви, вони викликали у людей регіт, адже консервована їжа в довгій дорозі – це мрія мандрівників.

– Ковдри – то для готелю, – сказав один із чоловіків, який зі сміхом допомагав їм. – І половини буде забагато; позбудьтеся їх. Викиньте намет й увесь цей посуд – хто його митиме? Господи, невже вважаєте, що в пульманівському вагоні поїдете?

Непотрібні речі безжалісно викидали. Мерседес плакала, коли її сумки з одягом жбурнули на землю і почали викидати з них вбрання за вбранням. Вона плакала взагалі та плакала зокрема над кожною викинутою річчю. Стиснувши руками коліна, з розбитим серцем розхитувалася взад-вперед. Жінка заявляла, що не зрушить з місця ні на дюйм, навіть заради дюжини Чарльзів. Зверталася до всіх і до всього, а потім нарешті витерла сльози й почала викидати навіть ті предмети одягу, які були необхідними. Розібравшись зі своїми пожитками, з ентузіазмом накинулася на речі чоловіків і пройшлася там, наче торнадо.

Кеюз (cayuse) – індіанський поні. (Тут і далі прим. перекл.)

Повернутися

Назва ділянки річки Юкон на території Канади від озера Лаберж до річки Теслін, що наприкінці ХІХ ст. була одним з районів «золотої лихоманки».

Повернутися

Повернутися

Давня кочова гарячка… Ці рядки з першої строфи вірша Джона М. О’Гари «Атавізм», що вперше був опублікований 1902 року в популярному часописі «Букмен». Біологи використовують термін «атавізм» для опису повторної появи в поведінці індивіда певних рис віддаленого предка, яких не було у проміжних поколіннях. Бак демонструє атавістичні риси, коли інстинкти та спогади про неймовірно далеке минуле «кличуть» пса й відновлюють свої позиції у його поведінці.

Повернутися

Північ… Джордж Вашингтон Кармак відкрив золото на Клондайку 1896 року. Новини про його знахідку на річці Бонанза досягли Сполучених Штатів 1897-го. Упродовж наступних двох років «золотої лихоманки» близько 250 тисяч золотошукачів виїхали на Північ. Джек