Старицький М. П. - Не судилось!, Старицький М. П.

Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене були... я не знаю, як і шаную вас, і люблю... Господи, сказати не вмію! (Припада).

Михайло. А коли любиш, моє голуб’ятко, моє серденько, щастя моє,- то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і нехай бог благословить нашу долю!

Катря. Я як п’яна: все в мене в голові каламутиться... Страшно тільки... не за себе: я б за вас душу свою оддала… А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матір, пани всі... Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...

Михайло. Ти знову за своє. Та розумієш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що мені без тебе один шлях - отуди, під лотоки!

Катря. А мені хіба ні?

Михайло. Так і не мучся ж, і не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?

Катря (хова свій вид у Михайла на грудях). Аби ви тільки були щасливі!

Михайло (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!

 

Вихід XI

 

 

Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро і другі.

 

Пашка (гука з-за млина). Катре! Катре,- гу!! Де ти заховалася?

Михайло (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; іде сюди... Прощай, моє сонце, до завтрього! Звірся на мене! (Обійма з притиском). Приходь! У садку краще: ніхто не мішатиме. Не знаю, як і доживу до завтрішнього вечора... Прийдеш?

Катря (палко). Прийду, прийду, мій соколе, моя доле!

 

Михайло хутко іде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнім Дмитро. Катря, як кам’яна, стоїть, не зводячи очей з того місця, куди зник Михайло.

 

Павло. Так так же і робіть.

1-й і 2-й хазяїни. Будемо, будемо, спасибі вам.

Павло. Прощавайте!

1-й і 2-й хазяїни. Щасти вам, боже!

 

Павло іде в один бік, люди - у другий.

 

Пашка (підбігає). Катре! Ти осьде?

Катря (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!

 

Дмитро, завваживши це слово, скам’янів на місці.

 

Завіса.

 

 

 

 

 

Глухе місце в лісі коло криниці; ранок.

 

 

Вихід I

 

 

Михайло сам.

 

Михайло (при рушниці; сидить на поваленому дереві). Не видко нікого, а переказував, щоб я конечне сюди, до криниці, вийшов. Що за таїна́? Місяць тому назад Павло утік несподівано, навіть не попрощався ні з батьками, ні зі мною,- аж збентежило всіх. Одного листа тільки й одібрав; пише, щоб я не дивувався і не допитувався, бо так треба; де діло, мовляв, кличе, там і я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа і пробігає). «Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людські душі, яким бракує тільки живущої води... Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, міркуємо - може, до чогось і доміркуємось. Умовились з ним завести і спільну позичкову касу, і училище, а не за́бавку-школу, і больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звідци. Приїзди сюди швидче; годі тобі там одгодовуватись да ласувати поезією: тут здоровіще». Золоте серце: сам нічого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душі... Тільки, брате мій, друже мій, у мене тепер на самому споді душі завівся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який і не признаюсь й не шепітну навіть... (Запалює цигарку і ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все мені усміхається; на серці якась дивна музи́ка; кожна жилка тремтить залассям і втіхою... Отак би, не дбаючи про буденні справи, не ламаючи нічого, вік пити повну чашу поезії... Катрусю, моя зірко! Коли я упився твоєю красою,- ти ще миліща моєму серцеві! (Згодом). Яка тільки вона дитина душею; вся мов потонула в коханні, а соромиться його проявити, ховає первоцвіт жаги... Іноді таке простувате сплете щось, що знехотя засмієшся і поцілунком затушиш досаду; а то - дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освітити... так не до книжок тепер... після уже краще! От коли б тільки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щирості так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепані, жорсткі... І кільки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться,- так ні! Правда, їй поки працювати треба... От оці каторжні, невладовані питання отруюють тільки щастя і встають якимись страшидлами!

 

Вихід II

 

 

Михайло і Павло.

 

Павло (з-за кону). Агов! Де ти там?

Михайло (схоплюється). Павло? Тут, тут!

Павло (виходить). Здоров, друже!

Михайло (кидається, обійма). Голубчику!.. Як же ти мене потішив несподівано! То несподівано кинув було утеком, а то... (Знов обніма). Спасибі, серце! Я такий радий тебе бачити; далебі, занудився. Ну, ходімо ж мерщі до нас...

Павло (перебива).