Турянський Осип Васильович - Син землі, Турянський Осип Васильович
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Люди витягли опира з пшениці на дорогу, не зважаючи на його погрози, крики і заклинання.
Поставили його посередині дороги, а самі зробили довкола густо збите колесо і стали так серед гамору, галасу, сміху, дотепів та погроз вести його на сільський майдан.
Управитель сліпо кидався, як муха в банці, вліво, вправо, взад, уперед, аби пробити людський живопліт і утекти, втекти, хоч би до пекла.
Однак за кожний раз, як він прискочив до людей, вони плічми, грудьми, то животами, стусанами відкидали його, і він летів, неначе м'яч, аби відбитися на протилежнім боці від людей та падати на свіжу все стіну і знов відбиватися.
За кожний раз вимикували хлопці з нього бадилля і грозила небезпека, що, заки зайде додому, зносить геть ту чудернацьку одіж і покаже на виставу наготу, створену на божий образ і подобу.
Щоб це не сталося, він, перетомлений і виснажений зі страху і стиду та безсильної скаженості, почав спокійно і мовчки йти посередині колеса і мусив слухати, як раз у раз об його вуха, наче град або розпалене залізо, ударяли голоси селян:
- Чи варт ти такої гарної процесії, бісів сину?..
- Куме Ничипоре, змірте йому своїм кравецьким ліктем потилицю!.. Бач, яке убрання видумав!.. Він вам хліб одбирає...
- На який-то, панцю, бал ви так манджаєте?..
- Він відьмар... Причепурився так до відьми...
- Ти хотів застрілити Куценка?.. Чортова мати твоя!..
- Панцю, чи бодай заплатите нам за параду?..
- Чи висушуватимете далі нашу шкуру?..
- Ух, ми тобі і твою скарбову шкуру та скарбуємо, скарбуємо!..
* * *
На майдані народ затримався з Пенкальським серед колеса.
Один парубок дірвав на смітнику розбитої макітри і настромив йому її на голову.
- Не скидай... а то тобі чуприну місяць осмалить...
Панько Гавриш успокоїв народ і запитав:
- Панове громадо! Ми найшли опира й відьмаря, що ссе, як той казав, нашу кров і не дає нам жити. Що зробити з тим кукурудзяним духом?
- Убити, як собаку!
Панько:
- Ні, бо його душа перейде в іншу собаку і далі кусати буде.
- Живцем паси з нього дерти!
Панько:
- Це не добре...
- На суху гілляку з ним!
Панько:
- Недобре, бо гілляка зломиться...
- Заголодити його!
Панько:
- І це не добре, бо він так обжерся нашою кривдою, що витримає голодівку до страшного суду... Знаєте, що? Тому, що це потвора - не людина, тільки відьмар, опир, чортяка, кукурудзяний дух,- спалім його.
Село загуло:
- Спалім, спалім його!
Управитель, що весь час мовчав, тепер, порваний жахом, почав тремтіти, аж його чудна одежа шелестіла, і лебедів:
- Панове, бійтеся бога... я не опир... я не чортяка... я управитель Пенкальський...
Від сміху селян дзвони на дзвіниці згомоніли.
З уданим великим здивуванням запитав його Панько:
- Невже ти - той самий бісів син, що людей виголоджував?
Мов з горла камінь витягав, так одповів Пенкальський:
- Той сам...
- Ти людей мав за худобу і в лице бив?..
- Я.- він видушив.
- Так?.. - удавав Панько.- Та ж ми думали, що нам навинувся в руки якийсь опир... Звідкіля ж ми мали знати, що той вовкулака, кровопиєць, чортів син,- вибачте за слово,- управитель пан Пенкальський? Чого ж ви з нами так зажартували?..
- Люди, тепер відведем його з парадою додому. А щоб він не спізнився, то ті, що він їм дав пам'ятку у плечі, груди, у лице, хай його підганяють, чим хто може...
Люди здерли з нього коноплиння, кукурудзу і пшеницю і гнали його голого напроти себе та не жалували йому штовханців.
Коли управитель побачив недалеко перед собою паркан, що окружав його хату, набрав такої сили, що випередив селян і блискавично перескочив огорожу та опинився на своїм подвір'ї.
Затиснув кулаки і не кричав, а несамовито ревів до людей, котрі вже не хотіли більше бавитися з ним і реготалися перед парканом:
- Я вас вистріляю всіх!
- Чуєте, люди? - говорив Панько.- Пусти потвору з рук, то будеш сам життя непевний. Чекай, чекай, кукурудзяний духу, на другий раз ми вже тебе не випустимо живцем.
XVII
Старенька графиня Воронська вже лежала в ліжку, коли її внучка прийшла до неї. Скинула капелюх і присіла до бабусі на ліжко.
- Присунься ще ближче до мене, дитино...
Так. Дай мені поцілувати свою русяву голівоньку...
От уже мені легше. Ти принесла мені повно пахощів весни і піль, моя квіточко весняна. Я вже хотіла на тебе гніватися за те, що ти мене покинула на все пополуднє. З нудьги я не знала, що почати, так мені скучно було б за тобою. Де ж ти була, дитино?..
- Бабцю, я ходила полями, лісами й тішилась весною...
- А весна тобою,- усміхнулась бабця.
Лелійний усміх внучки роздзвенівся божим даром по самітних кімнатах.
- Чому, бабцю?
- Бо ти така гарна, що найкраща весна тебе має за свою сестричку.- Ах, чи доживу я ще тієї щасливої хвилини, щоб відсвяткувати твоє вінчання з якимось гарним принцем або королевичем? Боже, я забула... Адже ти голодна, донечко.
- Потім, потім... Бабцю, як ті принци й королевичі такі розумні й гарні, як син графині Козицької,- дякую. Не хочу.
- Є різні, є між ними гарні та розумні.
- Ні, бабцю. Мудрість родиться з терпіння і з науки. В аристократів і в великих багачів нема одного ані другого, хіба десь дуже винятково. Тому найбільші духи, на котрі все людство горде, походять із убогої або середньої верстви. Правда, бабцю: Христос родився в стайні.
- Христос - це бог.
- Отже, тим більше, бабцю, нас дивує, чому бог родився в стайні, а не у графській палаті?.. Ми обидві мали вчора доказ: правда, бабцю, як бідний хлопський син своєю бистротою ума не знищив, але просто розтрощив наших аристократів! І не забувай, бабцю, що той бідний хлопський син ще не покінчив наук. А що буде, як він уже ціле знання здобуде? З нього, певно, вийде велетень думки й духа.
- Ні, квіточко моя. Не захоплюйся ним так дуже. Якраз він не хотів учитися, тому його батько прогнав від себе.
- Ні, бабцю, це не цілком так. Тепер він уже вчиться.
- Так?
- Так.
- Хто ж його навернув до науки?
- Я, бабцю.
- Ти, донечко?..
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син землі, Турянський Осип Васильович», після закриття браузера.