Олександр Петрович Казанцев - Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев

якимись дивними запахами. В голові паморочилося, і від цього здавалося, що повітря п'янить, хоча його ввесь час бракувало. Просто очей пливли кола і клоччя туману. Крізь них Гаррі ледве розрізняв, як його сухорлявий шеф перестрибує з купини на купину, наближаючись до велетенських папоротей. Папороті, папороті… В свідомості Гаррі спливали латинські назви. Мимоволі він систематизував венеріанську флору. Це означало, що дихати все ж таки можна.

Гаррі відзначив, що в цьому світі нема трави. Будь-яка, здавалось би, трав'яниста рослина мала тут деревоподібну форму, і до земної латинської назви слід було додавати ще одне слово. Особливо багато було змієподібних коренів, що тягнулися болотом з купини на купину. Вони перепліталися, трохи занурені в баговиння, там і тут випираючи з нього. Вони нагадували бридких плазунів.

По них і пробирався до берега Керн.

Купини було вкрито кулястими безбарвними грибами. Коли Керн наступав на них, вони вибухали чорною хмарою.

Сонця, звичайно, не видно. Все навкруги було червонястим: темно-пурпурове низьке небо, мідні калюжі води поміж купинами і рослинність.

Так! І кармінова рослинність!

«Так і мало бути, — подумав Гаррі, одягаючи шолом, щоб віддихатися; тепер він знову міг міркувати. — Тут занадто гаряче, рослини випромінюють зайве тепло, відбивають промені теплоносної частини спектра, тому й червоні».

Гаррі Вуд зупинився поряд з байдужим до всього роботом. Обидва вони стежили, як Керн вийшов на берег.

І відразу берег ожив. Звідусіль до Керна повзла сила-силенна маленьких істот.

— Життя! Ось воно, життя, шефе! — радісно вигукнув Гаррі.

— З усіх видів життя на Венері віддаю перевагу власному, — відповів через шоломофон Керн.

— Егей, шефе! Обережніше! Боюсь, вашу точку зору не поділяє місцева живність.

— Здається, це ящірки, — висловив припущення Керн, одступаючи. — Притім дуже шанобливі. Вони стали переді мною на задні лапки!

— Стережіться, шефе! Динозаври й тиранозаври теж ходили на задніх лапах.

Усе скоїлося за одну мить. Невеликі ящірки, спираючись на задні лапи і довгий хвіст, схожі на ховрашків або маленьких кенгуру, наздогнали Керна і вчепилися в його чоботи. Задні перелізли по спинах передніх і стали повзти по Кернових ногах. Американець різким рухом стріпнув їх, та нові ящірки накидалися на нього з усіх усюд.

Керн відступив на кілька кроків і опинився серед калюжі.

Ящірки, мабуть, обминали воду. Вони заповнили берег і жадібно роззявляли маленькі зубасті пащі.

— Прокляті тварюки! — лаявся Керн, перебираючись у безпечне місце. — Гадаю, що це зветься у них місцевою гостинністю. Ми мало не втратили шанс потрапити в майбутній музей. Сподіваюсь, вони підуть звідси коли-небудь?

— Навряд, — висловив сумнів Гаррі, сідаючи біля роботових ніг. — Я пам'ятаю, на Землі був подібний випадок.

Керн дістався до Гаррі. «Цікавий хлопець, — подумав Керн. — Він справді такий чи не хоче осоромитись».

— Що ж скоїлося за сто мільйонів кілометрів звідси? — бадьоро поцікавився Керн.

— Одного разу військо, не пам'ятаю вже яких завойовників, зупинилося табором у пустелі, — спокійно почав розповідати Гаррі.

— Завойовників? — діловито перепитав Керн.

— Вартові занадто пізно помітили, що на військо суне море мишей. Їх легко було знищити ударом чобота, та… Їх було, шефе, дуже багато. Люди захищалися щитами, сікли мишей мечами, та нові маси гризунів лізли по горах трупів. Воїни падали знесилені… Коні іржали, обриваючи повіддя, несучи на крупах мишей, що вгризлися в них. Коні падали, і на тих місцях лишались геть-чисто обгризені кістки… Від цілого війська завойовників не зосталось нічого. Було з'їдено навіть ремінці від кінської збруї і від багато прикрашених шоломів полководців… Лавина мишей пішла далі…

— Не збагну, хлопче, хочете підбадьорити чи розсердити?

— Може, і се і те, — усміхнувся Гаррі.

— О'кей! — розізлився Керн. — Не будем порівнювати з собою з'їдених мишами варварів. Ми маємо дещо досконаліше, ніж мечі й стріли. Чи не всипати цим тварюкам залізного перцю?

— Якщо ви під перечницею маєте на увазі Залізного Джона…

— Атож! Прошу вас, Джоне, перебратися на берег і ознайомитися з місцевою гостинністю.

Робот слухняно рушив у путь.

— Прошу вас, Джоне, обережно вибирайте дорогу. Тут легко провалитися.

Залізний Джон завмер з піднятою ногою.

— Так, сер, — байдуже мовив він. — Невідомий припустимий тиск на купину, коріння і болото. Брак цифрового матеріалу.

— Робіть обережні експериментальні кроки, Джоне. Нагромаджуйте нові відомості, прошу вас.

— Так, сер, — відповів робот і почав тупцювати на місці.

Нарешті він рушив. Гаррі і Керн з тривогою стежили за ним.

Провалившись двічі по коліно, робот навчився вибирати правильний путь і вийшов на берег майже по сухому.

Жадібні ящірки люто накинулися на нього, їх зібралося так багато, що різнобарвні — сині й жовті, — вони вкрили берег рухомою пістрявою масою.

Не звертаючи на ящірок уваги, закутий в обладунок робот вийшов на берег і спинився. Звірята буквально обліпили його, стали чіплятися за залізо, очевидно, липкими лапами, дерлися по його ногах, по тулубу, на плечі і на голову. Сріблястий робот змінився, покрився раптом бридкою строкатою шкірою.

Робот роздумував. Його математична машина перебирала сотні тисяч вчинків, які він міг би здійснити, і ніяк не могла на чомусь зупинитися.

– Інформуйте, Джоне, прошу вас, — радирував Керн, насилу зберігаючи ввічливість. (Нагадаємо, що його брат створив таку машину, яка реагувала тільки на ввічливе обходження). — Інформуйте мене, будь ласка.

Робот байдужим голосом повідомив, що він полічив кількість ящірок на квадратному футі, визначив загальну площу, зайняту ними, і, нарешті, загальну їхню кількість: двісті сім тисяч триста сорок вісім штук, з точністю до двох-трьох ящірок. Якщо душити ящірок ногами, то для того, щоб витоптати фут за футом