Герберт Уеллс - Машина часу, Герберт Уеллс

в яких мова й літери вам зовсім невідомі. Ось як на третій день мого перебування уявлявся мені цей світ вісімсот дві тисячі сімсот першого року.

Того ж таки дня я придбав собі, сказати б, друга. Я сидів на березі й дивився, як на мілині купалося кілька людей. Раптом одного з них схопили корчі, і річка понесла його за водою. Течія там була досить швидка, але більш-менш досвідчений плавець легко подолав би її. Щоб ви краще зрозуміли дивну психіку цих істот, я тільки скажу, що жодна з них і не ворухнулась, щоб допомогти бідолашному створінню, яке тонуло в них перед очима й ледве чутно пищало. Побачивши таке, я миттю роздягся, кинувсь у воду, перехопив його й витяг на берег. Розтерши йому тіло й відновивши кровообіг, я незабаром привів те створіння до тями і з задоволенням пересвідчився, що воно зовсім не постраждало. Та про маленьких людей я був невисокої думки, тому не чекав ніякої вдячності. Але цього разу я помилився.

Трапилося це ранком. Повертаючись після полудня з прогулянки, я знову надибав цю маленьку жінку (бо то, виявляється, була особа жіночої статі). Вона зустріла мене вигуками захоплення й подарувала величезну гірлянду квітів, очевидно, зроблену спеціально для її рятівника. Це створіння зацікавило мене. Може, мене просто гнітила самотність, тільки я дав їй зрозуміти, що високо ціную її подарунок. Якусь хвилину ми сиділи в невеличкій мармуровій альтанці й весело розмовляли, — переважно усмішками. Підкреслена симпатія цієї маленької істоти тішила мене, як могла б тішити дитяча відданість. Ми рвали одне для одного квіти.

Вона раз у раз цілувала мені руки, а я також не залишався в боргу. Я спробував поговорити з нею і довідався, що її звуть Віна. Що означало це ім’я, було мені невідомо, але, в усякому разі, воно дуже пасувало їй. Так почалося наше приятелювання, що тривало тиждень, а як скінчилося — скажу далі.

Віна була зовсім як дитина. Вона хотіла завжди бути зі мною й не відходила від мене. Я навіть вирішив, що втомлю її тривалою прогулянкою, а потім кину: нехай собі кричить та плаче. Переді мною ж стояли нерозв’язані світові проблеми. «Я прибув у майбутнє, — казав я до себе, — не для того, щоб гаяти час на фліртування». Але коли я трохи випередив її, вона впала у такий розпач, так несамовито кричала та плакала, що я ледве заспокоїв бідолашну. А втім, її присутність давала мені чимало втіхи. Спершу я вважав її почуття дитячою прихильністю і тільки згодом, на жаль, уже запізно, зрозумів, що значила для неї розлука зі мною. Тоді я не розумів, як багато важить і вона для мене. Завдяки любові, що її ця чарівна істота виявляла в якомусь надзвичайно милому піклуванні про мене, я повертався до Білого Сфінкса наче додому і, зійшовши на пагорбок, починав шукати очима її чепурненьку постать у білому, гаптованому золотом убранні.

Від неї я довідався, що людство ще не позбавилося почуття страху. Вдень вона нічого не боялась і виявляла до мене зворушливе довір’я. Одного разу в мене виникло бажання злякати її страшними гримасами, але це викликало в неї тільки сміх. Але вона боялася темряви, боялася тіні, боялася кожної чорної речі. Морок жахав її над усе, і це навертало мене до дальших міркувань і спостережень. Я помітив, між іншим, що, коли починало сутеніти, ці люди сходились у великі будинки й спали завжди гуртом. Увійти до них поночі без світла — значило страшенно сполохати їх. Я ніколи не бачив, щоб вони ввечері виходили з будинку або щоб спали поодинці. Та я був такий необережний, що спав окремо від їхньої юрби, не зважаючи на розпуку Віни.

Спочатку Віна хвилювалася, але нарешті її чудна прихильність до мене взяла гору, і останні п’ять ночей нашого знайомства вона спала зі мною, поклавши голову мені на плече. Та я ухиляюся від головної теми своєї історії, розповідаючи про цю жінку. Здається, напередодні врятування Віни я прокинувся вдосвіта. Спав я неспокійно — мені снилося, що я потонув і що морські анемони своїми тендітними щупальцями торкаються мого обличчя. Здригнувшись, я розплющив очі, і мені здалося, ніби якась сірувата тварина в ту ж мить шаснула з моєї кімнати. Я намагався заснути знову, та не міг — мене гнітило якесь прикре передчуття. То було ранньої пори, коли речі тільки починають виринати з нічної темряви, коли все навкруги, вимальовуючись досить виразно, здається, проте, ще безбарвним і нереальним. Підвівшись, я спустився у велику залу й через неї вийшов на забрукований плитами майданчик перед палацом. Я подумав: коли вже так, треба скористатися з нагоди й подивитись на схід сонця.

Місяць ще не зайшов, і примерхле його світло, мішаючись з першими проблисками ранку, утворювало якийсь таємничий присмерк. Кущі стояли чорні, земля була сіра, небо — бліде й безрадісне. На пагорбі привиділись мені якісь примари. Піднімаючись схилом, я тричі поглядав нагору і щоразу бачив там білі постаті. Двічі мені здалося, що біле, схоже на мавпу створіння бігло на вершину пагорба, а один раз біля руїни я побачив цілий гурт їх: вони тягли за собою якесь темне тіло. Посувалися вони дуже швидко, і мені не пощастило з’ясувати, куди вони поділися — чи не зникли між кущами. Ви ж розумієте, тоді тільки розвиднялося, мене трусило від холоду, як то завжди буває на світанку, і я не дуже покладався на свої очі.

Нарешті небо на сході почервоніло, денне світло повернуло всьому світові природні барви, і я подався на розвідку. Та ніде не було й сліду тих білих постатей, немов вони були звичайними витворами півтемряви.

— Напевно, мара, — сказав я собі. — Цікаво б знати, з якої вони доби.

Мені спало на думку оригінальне зауваження Аллена[12]. Якби кожне покоління, помираючи, залишало по собі привиди, — казав він, — то світ був би сповнений ними вщерть. Згідно з такою теорією, привидів за вісімсот тисяч років мусило б назбиратися безліч, тож і не дивно,