Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

Отвір дедалі ширшав. Ось місяць освітив стіни труби. Там, де вона закінчувалася, я побачив залізні штаби, що перетинали трубу у вигляді невеличкого місточка. Нікола вже заніс ногу на цей місточок, але я смикнув його за рукав і зупинив. Я подумав, що цей місточок могли зробити для автоматичної сигналізації. Місточок був неширокий, проте через нього важко було перестрибнути. Я задумався, як обійти перешкоду. Нікола не розумів мене і квапив іти швидше. Я пояснив йому мої побоювання.

Ми почали радитися. Нікола запропонував такий план. Він і я повинні підняти, розгойдати і перекинути через місточок Івана, як найменшого і найлегшого з нас, потім Іван принесе дошки або уламки дерев, і ми спорудимо «міст над мостом», — так, щоб можна було перейти дерев’яним настилом, не зачіпаючи залізних штаб. Але Іван не погоджувався на маленьку повітряну подорож, — він боявся розбитися.

— Я і так пробіжу, — відповів він. — Боком, боком…

І, раніше ніж ми встигли заперечити, Іван відійшов назад, розігнався і побіг по похилій стіні труби, збоку місточка… йому пощастило зробити кілька кроків, але біля самого краю він посковзнувся на гладенькому вологому схилі і на весь зріст упав на залізний місточок… Якщо місточок був з’єднаний із сигналізацією, то вона запрацювала щосили!

Нам більше нічого не залишалося, як, не звертаючи уваги на місточок, бігти слідом за Іваном. Двома стрибками я вискочив з труби, Нікола за мною. Ми кинулися бігти по шпалах, оббігаючи вагонетки, що стояли на нашому шляху. За дві—три хвилини ми пробігли не менше як половину площі, яка відділяла нас од кручі. Впасти на м’яке сміття не страшно було.

Я біг так швидко, як тільки міг; кривоногий Нікола не відставав од мене, але Іван, який уже давно не тренувався з бігу, залишився позаду. Я зупинився, щоб зачекати його, але Нікола, обганяючи мене, крикнув:

— Дожене! Біжи!.. — і помчав уперед.

Я знову побіг, доганяючи Ніколу. Кінець площадки вже виднівся перед нами. На протилежному кінці безодні здіймалися похмурі скелі, освітлені місяцем.

Раптом я почув позад себе якийсь звук. Дедалі посилюючись, він перейшов у потужне рівномірне гудіння. І раптом я відчув, що подув зустрічний вітер. Я біг рівномірним кроком, і цей вітер не залежав від швидкості мого бігу. «Може, почав працювати центральний вентилятор?» подумав я, але було ще дуже рано. Працювати починали о шостій ранку, а зараз не більше як перша година ночі.

Звук піднявся вгору ще на кілька тонів, а зустрічний вітер став такий сильний, що я змушений був нагинатися вперед. Біг мій дедалі більше уповільнювався, Я задихався. Повітря ставало щільнішим і щільнішим. Я зрозумів усе: позаду нас ввімкнули вентилятор. Я не знав, що вивідна труба могла не тільки видувати, але й вбирати в себе повітря…

«Так ось що означали стріли і окличні знаки на плані!» майнула думка. І в ту ж мить вітер од вентилятора завив, мов розлютоване чудовисько, яке побачило, що здобич вислизає з його пащі.

Вітер перейшов в ураган. Я нахилив голову вперед і намагався протиснутись у цій невидимій повітряній «тісноті», яка давила щодалі дужче. Але я не міг зробити більше жодного руху вперед. Нікола впав на землю і поповз рачки. Я зробив так само. Але й це не врятувало. Ми робили неймовірні зусилля, чіпляючись за землю руками й ногами, але вітер зривав нас і нестримно тягнув назад.

Наші легені були наповнені повітрям, мов кулі, що ось-ось лопнуть. У голові паморочилося, у скронях стукало. Ми зовсім знесилились, але ще не здавалися. Наші руки й ноги були закривавлені. Тільки б добратися до краю площадки… Але ми вже не бачили його. Вітер повернув мені голову назад, і серед хмари пилу я побачив Івана. Його тіло, мов перекотиполе, крутилося, стрибало і летіло до краю труби.,

Щось м’яке вдарило мене по голові, але я не міг повернути її, щоб подивитися, і лише догадався, що це було тіло Ніколи. Від задухи я почав втрачати свідомість. Боротьба була марною. Мої м’язи ослабли, руки безсило підкорилися повітряній течії. Мене понесло назад в трубу. Я остаточно втратив свідомість.

Коли я прийшов до пам’яті, то побачив, що лежу в тій же трубі, недалеко від вхідних дверей. Поруч зі мною лежали Нікола та Іван. Цього разу я майже зовсім не постраждав. Мабуть, вентилятор вимкнули, як тільки ми влетіли в трубу, і стиснуте повітря стримало наш політ. Я почав трясти за плече Ніколу, він зітхнув і сказав, ніби марячи:

— Сильно, сильно дуло.

Незабаром заворушився й Іван.

Ми пройшли в двері. Тут Іван, хитаючи головою, попрощався з нами і залишився стояти на своєму посту, а ми пішли в нашу кімнату. Все підземне містечко спало, як і раніше. Ми дійшли до кімнати, нікого не зустрівши. З відчаєм упав я на ліжко, не роздягаючись, бо кожної хвилини чекав, що в кімнату ввійдуть і арештують нас за втечу.

Проте минала година за годиною, а нас ніхто не турбував. Ми були відсутні не більше як дві години.

«Невже ніхто не помітив нашої спроби втекти? Вентилятор міг діяти автоматично, а до гудіння жителі підземного містечка так звикли, що, мабуть, не помічають його», в думці заспокоював я себе. Непомітно для себе заснув.

Дзвінок розбудив нас, як завжди, — о шостій годині. Нікола йшов раніше від мене, і, лежачи з заплющеними очима, я чув, як він, одягаючись, сопів і мугикав пісню. Я заздрив його безтурботності. Потім я знову заснув до другого дзвінка — о сьомій годині тридцять хвилин. Я нашвидку випив склянку кофе з сухарями і пішов у лабораторію.

— Ви сьогодні бліді, — сказала Елеонора, глянувши на мене.

— Не виспався, — відповів я.

— Що ж вам заважало?