Олександр Павлович Бердник - Марсіанські «зайці», Олександр Павлович Бердник

навколо. Але в сутінках марсіанського вечора вони ніде не могли помітити ракети. Скрізь, куди не глянь, тягнулися одноманітні горби і скелі. На небі, в одному місці, горіла червоно-багрова стежка. Певно, в тому місці зайшло сонце.

Дівчинка торкнулася руки Андрійка, тихенько запитала:

— Де ж ракета?

Вожак мовчав. Він нічого не міг сказати своїм друзям. Відчай закрадався в його серце, до очей підступали сльози. Але хлоп’яча гордість перемогла. Нетреба показувати товаришам, що прийшла небезпека. Може, щось удасться зробити.

— Виберемо затишне місце, — озвався він. — І будемо ждати. Василь, як прилетить, знайде нас…

— Як? — цокочучи зубами, схлипнув Боря. — Як він знайде?

Андрійко не відповів. Він рішуче підійшов до купи каміння, знайшов затишок і покликав туди друзів. Усі троє вмостилися під захистом скель, притислися одне до одного, мовчали. Топ витягував ніс назустріч вітру, щось винюхував, тихенько вищав.

По спині в Андрійка забігали мурашки. Невже так нещасливо закінчилася їх мандрівка? Згадалася школа, докори вчителів і піонервожатого, Юрій Сергійович, йому стало жаль їх. Стільки клопоту принесли вони дорослим своєю мандрівкою. І ніякої користі. Хто їх знайде тут, між скель, на чужому невивченому Марсі?

Навколо зовсім потемніло, на небі загорілися зорі — колючі, великі. Поволі викотився маленький місяць, разів у двадцять менший земного. Згодом з’явився другий. Він дуже швидко пересувався По небу— можна було помітити простим оком.

Друзі мовчали. Кожен боявся сказати слово, бо всі відчували: одна мить, один натяк відчаю — і вони розревуться, як маленькі діти. А хіба ж можна плакати космонавтам?

— Що то, Андрійку? — дрижачим голосом запитав Боря.

— Де?

— А в небі… пливе… Ніби м’ячик?

— А то ж супутник Марса. Деймос. А той прудкий — то Фобос. Чув же на лекції, що вони штучні…

— Ой, як цікаво, — прошепотіла дівчинка. — Значить, тут люди живуть. Може, вони нас знайдуть?

— Чого захотіла, — жалібно озвався Боря. — Хто нас побачить у такій темряві… та ще й у пустелі, серед горбів?..

Діти знову понуро замовкли. Дмухнув вітер. Спочатку слабенький, він із кожною секундою посилювався. Низько над горбами повисла пасмами густа стіна куряви, потім повалив сухий сніг. Мандрівники задерев’яніли від страху й холоду. “Приходить кінець”, — така думка невблаганно зріла у кожного.

Раптом Андрійко помітив, що Топ зірвався з місця і закружляв навколо скель. Потім він повернувся назад, скочив на груди Андрійку, і, оглядаючись, побіг у долинку, щось винюхуючи.

— Що з ним? — здивовано прошепотіла Надійка.

— Може, він по слідах виведе нас до ракети? — з надією вигукнув Боря.

— За мною! — рішуче скомандував Андрійко, зриваючись на ноги.

Діти дружно кинулися слідом за Топом…

Рятунок

Пес кілька разів зупинявся і, поводячи головою в різні боки, нюхав повітря. Він ніби чув якісь далекі запахи. Потім знову схиляв голову до грунту і підтюпцем біг крізь імлу. Діти не відставали від нього, тримаючись за руки і одвертаючись від снігу, що сипав прямо в обличчя.

Пес вів дітей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снігопад стишався, тепер сніжинки падали згори м’якими білими метеликами. Нарешті, ущелина вперлась у круту кам’яну стіну. Мандрівники здивовано зупинились.

— Що трапилося? — процокотів зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрійка.

— Мабуть, Топ заблудився, — похмуро озвалася Надійка. — Забрели ще глибше… тепер зовсім не виберемося…

Пес кілька разів голосно гавкнув, нетерпляче перебираючи лапами. Ніхто ніде не обзивався. Надія, що почала зігрівати серця дітей, знову помалу згасала.

В цей час, на якусь хвильку, вгорі розійшлися хмари, на чорному тлі показався марсіанський місяць. Тьмяне проміння осяяло ущелину, і в тому примарному світлі діти побачили стіну, біля якої вони стояли. Андрійко вражено скрикнув.

— Боря, Надійко… Дивіться!

— Що таке?

— Це штучна стіна… змурована!..

Андрійко обмацав руками велетенські ромбічні камені, щільно припасовані один до одного, радісно сказав:

— Через це Топ привів нас сюди. Я ж вам казав — геніальний собака!

Боря смикнув Андрійка за полу, злякано прошепотів:

— То, може, тут марсіани? Тутешні люди?

— А то ж як! Так воно і є.

— А вони не захоплять нас? Не зроблять нам… поганого?

— Дурню! Вони тільки поможуть…

Топ кинувся до стіни і люто загавкав. Потім шалено зашкріб лапами, ніби сердився, що ніхто не з’являється.

І ось… несподівано… частина стіни пропала. З’явився величезний чорний отвір. Із того отвору виступила гігантська постать, спалахнуло проміння, яке осліпило дітей. Вони збилися докупи, приголомшені, налякані. Щось могутнє, сильне схопило їх в оберемок і кудись понесло.

Боря мало не знепритомнів од страху. Не краще себе почували і Надійна з Андрійком. Той, хто ніс дітей, незабаром зупинився, опустив їх додолу. Стало тепло, спалахнуло світло. Андрійко несміливо поглянув угору. Перед ними стояла велетенська істота, схожа на людину, але разів у півтора більша.

— Марсіанин, — прошепотіла Надійна.

Андрійко мовчки стиснув її руку. Серце його завмерло від тривожного хвилювання. Йому навіть здалося, що все це сон, а не дійсність, настільки казковим було оточення.

Вони стояли серед великого кулястого приміщення, краї якого танули у блакитній імлі. Попід стінами були розташовані дивні прилади, апарати. Діти заворожено оглядали їх, а марсіанин все дивився і дивився на своїх гостей, ніби хотів збагнути, хто вони такі, з яких країв.

Нарешті, він рішуче простягнув руку до стіни. Щось клацнуло, зажеврів великий екран, схожий на телевізійний. На ньому засяяла сліпуча кулька, а навколо неї закружляло дев’ять темних крапок.

— Наша сонячна система! — скрикнула вражена Надійна. — Пам’ятаєте, ми вивчали схему?

— Точно, — згодився Андрійко. Марсіанин показав рукою на четверту крапку, потім на себе.

— Показує на Марс, — прошепотів Боря, подавшись