Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

Жодної пезети?

Якийсь добрий дух, а не людина з’явилася перед затурканим натовпом. Добрий дух з сивими вусами і привітно-лукавим поглядом очей. Він простягує відкриту коробку, в якій лежать блискучі, дорожчі за золото пакетики ліків. Крутояр майже силоміць вкладає їх у долоні індіян. “Беріть! Це, звісно, не врятує вас, але бодай на день-два полегшить страждання. Беріть, люди добрі!”

Очі на вилицюватих обличчях тепер світяться радістю.

Для Ілька це саме нагода. Завзятий кіноаматор, він миттю дістає кінокамеру, прикидає на око експозицію, накручує пружину, стає трохи оддалік:

— Сеньйоре Пабло, попросіть усіх стати біля трапа. — Ілько приміряється об’єктивом до індіян, мружиться від нетерпіння. Швидше, швидше, доки сонце не заповзло за хмару!.. Блискучий кадр до загальної етнографічної колекції географа… Що таке? В чім річ?.. Гості невдоволені, їх щось злякало, може, образило?

— Сеньйоре Пабло…

— Ах, сеньйоре Самсонов!

— Ці індіянські красуні, мабуть, соромляться виступати переді мною в своєму натуральному вигляді. О люди! Ваші голі тіла є найкращою оздобою планети. Ставайте, хутчіше ставайте!..

Ілько бігає, розмахує руками, метушиться, цупить до трапа якогось юнака, поряд ставить високу жінку, потім ще підлітка… Однак усе даремно. Індіяни вперто супляться, обличчя їхні — ворожі, у декого злякані. Якийсь сухорлявий дідусь з кістлявим лицем, трясучи лобатою головою, простягує Ількові коробочку з хініном.

— Та що сталося? — зводить у подиві брови Самсонов.

— Старий не хоче хініну, — пояснює Пабло. — Він каже: “Нехай краще естрангейро (чужинець) візьме назад хінін і не забирає їхніх облич”.

— Он воно що! — вигукує Крутояр. — Припиніть, Ілько! Це схоже на екзекуцію.

— Але ж я… ніякої шкоди… — упирається географ, крутячи в руках кінокамеру. — Матимемо зайвий документ…

— Ви кривдите людей. Дайте їм спокій!

Ілько, мов ображений хлопчик, спускається трапом в каюту. Крутояр осміхається йому вслід. Нічого не вдієш! Тут свої звичаї, свої закони.

Нарешті суденце відчалює. Попереду знову жовті хвилі ріки і нестерпне сонце…

Маленький невтомний “Голіаф” посувається по Оріноко. Мандрівники шостий день у дорозі. Вечоріє. Затуманений диск сонця незабаром сховається за обрій.

Капітан Пабло пильно вдивляється в берег. Йому не подобаються дві індіянські піроги попід лівим берегом. Ніби мисливські собаки, скрадаються вони між зеленими заростями. Диявольськи дужі руки в тих індіян! Як вони женуть свої човни!

Пабло стежить за пірогами. Їх уже три. Ось до них приєднується четверта, потім п’ята. І в кожній — озброєні індіяни. Капітан Пабло звик вірити своїм очам. Він добре бачить луки і стріли в руках червоношкірих. Проти кого ж ті луки? І куди поспішають маленькі човники?

— Сільвестер! — гукає капітан Пабло в машинний відділ. — Повний вперед!

— Що там, капітане?

Пабло рвучко обертається назад. До нього в рубку піднімається по східцях професор. В очах — насторожена увага. Він, мабуть, теж щось помітив.

— Пабло, чого вони ідуть під берегом? — тихо питає Крутояр, дивлячись на індіянські піроги.

— Мабуть, надумали щось недобре, сеньйоре. Вони озброєні луками, — похмуро озивається Пабло. — Боюсь, сеньйоре професор, що їхні стріли змащені отрутою кураре. Ви знаєте, що таке кураре?

— Так, Пабло, знаю. — Професор, майже беззвучно ворушачи губами, став швидко лічити піроги: — Одна, дві, три… п’ять… десять.

Він підвів голову і раптом побачив, що далеко попереду, посеред річки, немов на урочистих змаганнях, стояло вряд ще кілька пірог. Здавалося, індіяни намагаються блокувати корабель. Це було дивно, неймовірно. Професор ніколи б не подумав, що йому доведеться мати справу з ворожим тубільним населенням. Зрештою, вони сховані за надійними стінами корабля. Немає великого риску, якщо індіяни й намислять щось погане. А втім, що вони все-таки намислили?

Тим часом “Голіаф” наблизився до індіянських пірог, які перетинали ріку. Всі човни за чиєюсь командою зрушили з місця і швидко посунули до корабля. Індіяни, які не сиділи на веслах, посхоплювалися зі своїх місць, підняли над головами луки й списи і сповнили річкову просторінь відчайдушними криками. Вони неймовірно галасували, люто, войовничо потрясаючи в повітрі зброєю і, певно, намагаючись залякати пасажирів “Голіафа”.

Професор стояв вражений.

Капітан Пабло схопив його за плечі і, немов пробуджуючи від сну, щосили трусонув.

— Негайно всім у трюм! — закричав розпачливо. — Кураре! Чуєте, сеньйоре професор? Кураре!

Страхітливе слово ніби електричним струмом пронизало мозок. Треба якнайшвидше сховатися в трюмі.

Збігаючи по східцях на палубу, професор спробував заспокоїти себе: “Чому неодмінно кураре! Хіба ми заподіяли індіянам щось погане? Капітан застерігає, очевидно, про всякий випадок”.

Бунч, Самсонов і Олесь, почувши наказ капітана, сполошилися.

— Спускайтеся швидше! — наказав Крутояр, квапливо підходячи до них. — Індіяни, здається, замислили щось недобре. Ану, Олесю, негайно в трюм!

Усі зайшли до тісного трюмного приміщення, що правило за кают-компанію. Посідали на дубові лави попід стінами. Сторожко почали прислухатись до невиразних звуків, які долинали ззовні.

“Чого ми зайшли сюди? — думав Олесь. — Невже індіяни можуть щось заподіяти нам? “Голіаф” витримає напад сотень пірог”.

“Ми даремно з ними панькаємось, — пронеслося в свідомості Самсонова. — Один рушничний постріл, і тубільці кинуться врозтіч”.

“Тепер мені ясно, що тут точиться запекла війна”, — майнула думка в професора.

Вони сиділи, думали й мучились через своє безсилля.

Самсонов перший не витримав мовчанки:

— Гляну, що там робиться.

Схопившись за поручні, ривком вискочив по трапу на палубу. Ріка сяяла сріблом. Капітан Пабло, як і раніше, стояв у своїй рубці. Трохи заспокоєний, Самсонов, розправивши плечі, пішов до носу. В цю мить він побачив дві чорні, блискучі голови.