Майк Тайсон - Беззаперечна правда

не мав, що відбуватиметься в цьому місці. Але спустившись на сніданок до їдальні, я опинився ніби на зустрічі випускників. Я одразу ж побачив свого друга Кертіса, того самого хлопця, з яким я пограбував будинок і якого побив господар. Потім я став помічати й інших своїх старих знайомих.

«Охолонь, – сказав я собі. – Усі твої хлопці тут».

Після того першого разу я їздив до Споффорду і назад наче не було нічого. Споффорд став просто ще однією точкою для тусовок. Під час одного з моїх візитів туди нас усіх привели до актової зали, де ми сіли дивитися фільм «Великий «про Мухаммеда Алі. Коли він скінчився, ми всі зааплодували і були шоковані, коли на сцену раптом вийшов сам Алі власною персоною! У житті він був ще більшим. Йому навіть не треба було нічого говорити: щойно він вийшов із-за лаштунків, я подумав, що хочу бути таким самим, як цей мужик. Він говорив із нами, і це було надихаюче. Я поняття не мав, що роблю зі своїм життям, але знав, що хочу бути схожим на нього. Цікаво, але тепер люди не використовують таких слів. Коли вони дивляться величний бій, то кажуть: «Я хочу бути боксером». Ніхто не каже: «Я хочу бути схожим на нього». Таких, як Алі, небагато. Саме тоді я вирішив, що хочу бути видатним. Я не знав нічого про те, що я маю робити, але я вирішив, що хочу, щоб люди дивились на мене так само, як я дивився на Алі.

Не зрозумійте мене неправильно. Не те, щоб я вийшов із Споффорда і зробив крутий поворот у своєму житті. Я все ще був маленьким вуличним пацюком. Моє становище вдома погіршувалося. Після всіх цих арештів, спецшкіл і ліків моя мати втратила будь-яку надію на мене. Утім, вона ніколи особливо в мене й не вірила, починаючи із самого мого дитинства. Я лише знаю, що хтось із тих лікарів, якийсь мудак-расист, той, що сказав моїй мамі, ніби я зіпсований та розумово відсталий, украв віру моєї матері водночас та назавжди. Вони вкрали у мене всю любов та безпеку, які могли ще в мене бути.

Я ніколи не бачив, щоб моя мати раділа за мене або пишалася тим, що я роблю. У мене ніколи не було можливості говорити з нею та дізнатися про неї більше. Це жодним чином не вплинуло на мене у професійному плані, але це знищило мої емоції та психіку. Бувало, що я гуляв зі своїми друзями й бачив, як їхні матері їх цілують. У мене цього ніколи не було. Ви могли б подумати, що якщо вона дозволяла мені спати з нею в ліжку до 15 років, то, певно, вона мене любила, але правда в тім, що вона просто була постійно п’яною.

Оскільки я тепер перебував у виправній системі, влада вирішила направити мене до спеціального виправного закладу. Вони збирали купу дітей пригнічених, ображених, поганих та психічно хворих і кидали їх разом до закладу, де уряд платив людям, щоб вони дивились за нами. Усе це було дурною аферою. Мене ніколи не вистачало більше як на два дні. Я просто тікав звідти. Одного разу я був у дитячому будинку в Брентвуді на Лонг-Айленді й зателефонував додому, поскаржитися мамі, що у мене там немає маріхуани, і вона змусила Родні купити її і привезти мені. Вона завжди була посередником у цій справі.

Врешті-решт мене направили до Маунт-Лоретто – виправний заклад на Стейтен-Айленді, але мене вже ніщо не могло змінити. Тепер я обчищав кишені пасажирів на паромі Стейтен-Айленда. Проте річ у тім, що ти ніколи не знаєш, до чиєї кишені заліз. Інколи це може бути кишеня неправильного хлопця, якогось мерзенного шибздика, і він захоче повернути свої гроші. Такий типчик просто починає бити всіх не розбираючи.

– Хто взяв мої чортові гроші?! – заволав він.

Він став кидатися на всіх навколо, і всі, хто був на паромі, мали кинутися на цього навіженого. Його обікрав мій друг, і він штовхнув надрав йому дупу просто так, не знаючи, що той і є злочинцем. Вийшовши з човна, ми сміялися, бо гроші залишились у нас. Навіть мій друг сміявся через сльози, не зважаючи на те, що йому все ще було боляче. Цей чоловік точно викинув би нас за борт, якби лише дізнався, хто усьому провиною. Зараз мені страшно навіть подумати про те, яким життям я тоді жив. О Боже, він би просто вбив нас, він був просто диявольськи розлюченим.

На початку 1978 року мене випустили з колонії для неповнолітніх на Стейтен-Айленді, і я повернувся до Браунсвіу. Я постійно чув, що багато моїх друзів були вбиті через такі безглузді речі, як коштовності або пара сотень доларів. Я трохи хвилювався, але ніколи не переставав грабувати й красти. Я спостерігав за хлопцями, на яких колись рівнявся, старшими хлопцями, «кар’єра» яких складалась у мене на очах – крім зростання, я бачив і всі виямки на їхньому шляху. Наприклад, я бачив, як їх безжально били, тому що вони постійно грабували людей. Але їх це однаково не зупиняло – кримінал був у їхній крові.

Наша округа ставала все більше і більше лиховісною – мене ненавиділи тепер майже всі. Мені було лишень одинадцять років, але інколи я міг просто собі йти районом у власних справах, а господар будинку чи магазину, повз який я проходив, побачивши мене, піднімав камінь або щось інше і кидав у мене.

«Чортів маленький злодійкуватий шибздик!», – кричали вони.

Вони бачили як я, одягнений у всі мої модні шмотки, йду повз і одразу точно знали, що я той нігер, який краде у них. Одного разу я йшов повз якусь будівлю і зупинився поговорити з другом, як тут вийшов чолов’яга на ім’я Нікі зі своєю рушницею та другом, що тримав у руках пістолет. Його друг витягнув пістолет, а Нікі приклав рушницю до мого пенісу.

«Отже, так, маленький нігер, слухай сюди. Якщо я почую, що ти знову був на тому грьобаному даху, то тебе виїбу. А як я побачу тебе знову тут на райончику, то відстрелю тобі яйка», – сказав він.

Я поняття зеленого не мав, хто такий цей чувак, але він точно знав, хто я. Можете собі уявити, що я був призвичаївся до того, що люди отак до мене підходять?

За кілька місяців до мого тринадцятиріччя мене знову арештували за привласнення чужого майна. Вони обнишпорили всі місця в Нью-Йорку, щоб