Юстейн Гордер - У дзеркалі, у загадці

— Приємно стояти на лижах?

Сесілія кивнула:

— Скоро я їх випробую…

— Мабуть, у тебе типово «холодне» відчуття, коди падаєш у сніг? Тремтячий смак міцної м’яти в усьому тілі?

— Коли добре вдягнутися, зовсім не холодно. Тільки сніг здається м’яким, як різдвяна вата. Буває, ми скидаємо лижі і ліпимо снігових ангелів. Так гарно!

Аріель поставив лижі на місце:

— Це ми високо цінуємо. Ваші забави доводять спорідненість людських дітей із Божими дітьми на небесах.

— Справді?

— Перший доказ — ваші снігові ангели. Ви ж могли б ліпити зі снігу щось цілком інше. Просто вам приємно робити саме ангелів. А ангели теж люблять робити приємні речі.

— А хіба дорослі не люблять робити приємні речі?

Аріель стенув плечима.

— Ти коли-небудь бачила дорослого лижника, який би зняв з ніг лижі і кинув їх, де трапилося, у глибокий сніг, щоби ліпити снігового ангела?

Сесілія ствердно кивнула:

— Одного разу моя бабуся зробила саме так.

— Ось бачиш!

— Що я маю бачити?

— Вона, судячи з усього, не втратила зв’язку з дитиною всередині себе.

Аріель знову полинув у повітрі, а приземлившись на стільці перед Сесілією, зітхнув:

— Наша зустріч неба і землі просто унікальна. Я повинен розповісти тобі багато небесних таємниць, якщо ти розкажеш мені, що означає бути людиною з плоті і крові.

Сесілія відчула себе стомленою й виснаженою до краю. На її думку, Аріель почав повторюватися.

— Мені уже нудно лежати у ліжку, — сказала вона.

— Давно уже в мене не було такої приємної ангельської вахти.

— Може, зійдемо у вітальню? Я була там тільки тоді, як розподіляли дарунки…

— «Може, зійдемо у вітальню?» — повторив Аріель. — Охоче. Різдвяна ніч ще триває.

— Допоможеш мені зійти вниз?

— Ясна річ.

— Зможеш мене піднести?

— Для нас ви нічого не важите, Сесіліє.

— Тоді неси мене вниз.

Аріель просунув руку під Сесілію і підняв її з ліжка. Це зовсім не було схоже на те, як її брав тато. Тато сопів і кряхтів, як парова машина, а на руках у ангела Сесілія здавалася собі легенькою, мов пір’їнка, хоч він і був менший від неї на зріст.

Вони тихенько прокралися коридором і спустилися сходами на перший поверх. Із вітальні уже вивітрився запах дідусевих сиґар. Цікаво, чи побачив би він ангела, якби стояв отут, у кімнаті? А може, подумав би, що Сесілія витає у повітрі?

У вітальні було майже темно. Тільки над зеленим вухатим фотелем горів світильник.

— Вони завжди кладуть мене на канапу, — сказала Сесілія.

Ангел обережно поклав її на червону канапу.

— Вони вимкнули гірлянду на ялинці! — вигукнула Сесілія, глянувши на деревце. — Неподобство!

Аріель одразу ж увімкнув штепсель у розетку. Ангел став перед ялинкою і аж сплеснув руками. Світелка на ній наповнили всю кімнату різдвяним настроєм.

— Як ти швиденько впорався. Часом ти нагадуєш мені духа з лампи, який виконує всі бажання… Гарна ялинка, правда?

— Це схоже на небесні світелка.

— Справді? Я завжди про це здогадувалася. І вата на них лежить?

— Небесні світила — це зорі й планети, — пояснив ангел. — Деякі планети оповиті різними газами. Тобі не спадало на думку, що саме тому люди обкладають різдвяні світелка ватою?

— Ніколи не думала про це. Але кожного Різдва ми сперечаємося, аж клоччя летить, чи слід класти вату на ялинку. Мама терпіти не може вати, та й бабуся також, але цього року вони мені й словом не перечили.

— А на самому вершку ще й зірка сяє, хоч і одна-єдина, проте зірка.

Сесілія глянула вгору:

— Та, яка була минулого року, кудись запропастилася. А ця трохи перекособочилася…

Зненацька ангел Аріель плавно здійнявся у повітря і закружляв біля вершечка ялинки. Сесілія аж рот роззявила. На ялинці висіло кілька паперових янголяток, одні — білі, інші — золотисті, а тепер ще й справжній ангел кружляв довкола різдвяної ялинки!

— А як тепер, зірка уже рівно сидить?

— Здається, рівно… Не опускайся ще на підлогу. Так гарно дивитися, як ти літаєш.

Аріель злетів під саму стелю, а потім завис і погойдувався у повітрі за метр до обіднього столу.

— От якби я уміла літати, — скрушно зітхнула дівчинка. — Я б, напевно, чкурнула геть від усього.

Ангел тицьнув рукою у бік великого тареля з тістечками та марципановими цукерками:

— Вони не прибрали ласощів.

— Можеш почастуватися.

Аріель закружляв над тарелем:

— Якби ж то я міг.

— Звичайно, можеш. Годі собі й уявити, скільки усього напекли.

Ангел глибоко зітхнув:

— Я ж казав, ангели не їдять. Ми не можемо їсти.

— A-а… Я забула.

— Часи приходять, часи кануть у минуле, а рід змінюється іншим родом. І щоразу накривається новий стіл з розмаїтими напитками і наїдками. Тільки ангелам у небі ніколи не збагнути, як це — розкошувати земними смаколиками.

— Подай мені, будь ласка, крухе тістечко.

Аріель нахилився до тареля і взяв тістечко. Він перелетів кімнату і простягнув лакоминку Сесілії, яка почала гризти її маленькими шматочками. Аріель колихався в повітрі над диваном, на якому дівчинка лежала.

— Приємно спостерігати, як ви їсте.

— Чому це?

— Ви кладете їжу до рота, цмокаєте губами, жуєте і, перш ніж їжа стане плоттю і кров’ю, ви насолоджуєтеся її смаком.