Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

вдарили в груди, ніби знов Великий Чем з команди Прінстона поверг його в небуття, але тепер знестямлення було не в мертвій чорноті, а в радісних потопах нестримного сяйва.

У високої дівчини було обличчя Елінор Джонс!

О, цей вигин брів, і уста злукавлені, і вперті ніздрі, і невловиме лице, яке пронизує твою душу і услизає від тебе, відлітає нестримно в невідомі світи, а ти безсилий затримати його, нещасний, нікчемний і безпорадний]

Тепер Пат зайняла місце за столом, сіла, обернена обличчям до всіх, професор Настанеда посьорбував каву, почалося те, що мало початися, але Лукас не чув голосу Пат, не розбирав її слів, не міг збагнути, про що тут мова і взагалі навіщо зібралися оці хлопці й дівчата, — він тільки дивився на те лице, на уста, на очі, щось у ньому стогнало й скімлило, він забув не тільки про світовий розум, а й про свій власний, справді став порожньою людиною, як у Еліота: «Ми лиш порожні люди, ми лиш надуті люди, нахилені разом. Голови повні соломи. На жаль!»

Філологи виявилися балакучішими за вашингтонських політиків. У Лукаса від їхнього безладного гамору заболіла не тільки голова, а й душа. Безглузді суперечки про безглузді істини, які взагалі не є істинами. Нагаласував пійсь, вони й не думали відпускати Пат, обступили її тісним колом, далі махали руками і щосили демонстрували дурне громослів’я. Професор Кастанеда сидів, посилюючись, покурював ароматні сигаретки, майже з любов’ю спостерігав за своїми буйними вихованцями.

Лукас терпляче ждав, коли все це закінчиться. Власне, він сидів на своєму місці не від надміру терплячості, а просто тому, що не знав, як йому повестися.

Зробив найбезглуздіше, що тільки міг вигадати.

Підійшов до розмаханих студентів, які обступили високу дівчину з обличчям Елінор Джонс, легко розсунув їх, наблизився впритул до дівчини і бовкнув:

— Скажіть, вас справді звуть Пат? Запитання було таке недоречно-несподіване, що дівчина не встигла навіть здивуватися і відповіла майже механічно:

— Чи я справді Пат? Але ж у цьому ще ніхто не сумнівався. Патриція Хіган до ваших послуг.

Лиш після цього вона, мабуть, злякалася, що цей невідомий хлопець хотів поглузувати з неї, і, щоб випередити його, вдала глумливий уклін перед Лукасом, і, розтягуючи уста в усмішці, запитала:

— Се-ер?

Тепер настала черга Лукаса розгубитися, і він відповів майже автоматично: «Лукас», але одразу ж злякався своєї фамільярності і став задкувати від Пат.

— Куди ж ви, сер? — гукнула до нього дівчина. — Виникаєте нізвідки, а тепер хочете зникнути в нікуди? Може, ви прихильник Сведенборга і вас не цікавлять ні Фолкнер, ні Конрад?

Філологи, вже, мабуть, вдовольнивши свою пристрасть до розбазікувань, дали спокій своїй доповідачці, професор і далі сидів у позі байдужого спостерігача, Пат потріпотіла йому пальчиками, кинула усміхнене «бай-бай!» і нахилилася в той бік, де ще був Лукас, але де міг уже й не бути.

— Слухайте, як вас там?

— Лукас, — підказав він.

— Ви що — агент іноземної держави? Чи герой Кортасара? Таке прізвище.

Вона вже простувала до виходу, рішуче втягуючи його в орбіту свого руху.

— Можете провести мене до моєї машини, — милостиво кинула Пат через плече. — Вона на стоянці. Ваша теж там?

— У мене машини немає, — сказав Лукас, ідучи за Пат.

— Ви їздите на велосипеді, як таїландець?

Лукас розгубився.

— Я якось не помітив, на чому мені доводиться їздити.

Пат зупинилася і глянула на нього уважніше.

— Ви що — справді поклонник Сведенборга, Едвіна Арлінгтон Робінсона[4] і адепт оккультних наук? Може, ви інопланетянин?

— Сведенборга я не знаю, — промимрив Лукас. — І Фолкнера вашого теж не читав. Надто тягуче це все. А Конрада люблю. Мої предки були поляки, як і він. Ось.

Він показав на віддуту кишеню джинсів, де в нього був томик оповідань Конрада «Тайфун».

— А в іншій кишені? — з цікавістю розглядаючи такий рідкісний експонат хлопчачої породи, поспитала Пат.

— Тут у мене Геракліт. Кембріджське видання Кірка 1954 року.

— Ви що — філософ?

— Фізик.

— Може, ненормальний?

— Я над цим не думав.

— Не біда. Мені ненормальні якраз подобаються. Бо наша Америка така добропорядна і нормальна, що хочеться повіситись. Ми могли б бути на «ти»?

— Я не проти, — сказав Лукас.

— У мене було багато знайомих хлопців, але такого, як ти, я ще не зустрічала, — йдучи поперед Лукаса і показуючи йому, щоб тримався ближче, говорила Пат. — Бути фізиком і носити в кишенях Конрада і Геракліта? Може, ти відкриєш іще якісь свої таємниці?»

— В мене — ніяких таємниць.

— Ага, знаю: ти самотній, як Жан-Жак Руссо, і тобі набридло людство.

— Навпаки. І доказом може бути те, що я підійшов до тебе і спитав, чи ти справді звешся Пат?

— А як же я могла зватися?

— Елінор Джонс.

— Це ще звідки?

— Дівчина, в яку я закохався, не бачивши її жодного разу.

— Вона тобі приснилася?

— Я чотири роки дивлюся на її портрет.

— Гідний подиву ідіотизм! Вона за цей час могла народити четверо дітей і стати мегерою з відвислими грудьми!

— Не треба так.

— Ти боїшся образити навіть портрет? Знову містика?

— Я не хочу образити тебе.

Вони вже добралися до стоянки, Пат знайшла свій «фольксваген», відімкнула дверцята.

— Підвезти тебе?

— Дякую. Я в гуртожитку. Але… не знаю навіть, як і сказати… Коли б можна, щоб ми могли ще якось зустрітися… Ну, одне слово…

— Коли хочеш, можеш приїхати до мене, —