Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

політичні страхіття. Вона віддала б перевагу жартам і легкому флірту.

— Це правильно, — погодився я. І, згадавши, що як офіцерові зв'язку генерала Юзедовича мені слід якось пояснити свою простоту, додав: — Ви говорите дуже правильно і дуже ласкаво. На жаль, ми огрубіли за роки бійні. І тепер не тільки поручики з пролетарів, але й офіцери з панів грубі, наче портові вантажники.

Коряві акації з білими кетягами стояли як у мереживі. Вони росли праворуч вулиці, з іншого боку на них, як женихи, дивилися довгі тополі. Їхні вершини йшли високо в небо. Воно, як і раніше, було голубе й сонячне.

Дім покійного власника лазні, як і більшість помічених мною будинків у Туапсе, був побудований у саду за фруктовими деревами.

Я заніс корзини на терасу, колись синю, але давно не фарбовану. Дошки підлоги з темними щілинами рипіли під ногами. В будинку, очевидно, нікого не було, бо панночка відімкнула двері ключем. І ми ввійшли в широку неприбрану кімнату, в правому кутку якої стояв трохи припорошений рояль. Двоє вікон кидали на нього по жовтому сонячному квадрату. І порох од цього був ще помітніший. Ліворуч, біля глухої стіни, стояв диван. На ньому у безладді валялися якісь ганчірки. На круглому столі з полірованими зігнутими ніжками тіснилися тарілки. На них — залишки їжі.

Панночка байдуже пояснила:

— У мене постоялець — лікар. А будинок побудовано нерозумно. Решта кімнат суміжні. Мені довелося перебратися сюди, бо не можу без рояля.

— Як вас звати? — запитав я.

— Клавдія Іванівна. Ви теж не назвалися.

— Никодим Григорович Корягін, — випалив я. — Офіцер зв'язку п'ятого кавалерійського корпусу генерала Юзедовича.

— Хіба п'ятий кавалерійський корпус прибув у Туапсе? — діловито запитала Клавдія Іванівна.

— Ні. Я відряджений у розпорядження штабу Кубанської армії.

— Вибачте, поручику. Я відірвала вас од важливої справи.

— Я радий був допомогти вам.

— І я… Я вдячна випадку, який познайомив нас.

На її обличчі була посмішка, та, як мені здалося, не дуже щира.

— Приємні хвилини завжди короткі. Мені час… Ви не підкажете, як пройти на вулицю Святославську?

Вона не зуміла приховати здивування.

— Святославську?! Вам який будинок?

— Чотирнадцять, — збрехав я.

— Там немає такого будинку, — сказала вона. — Це дуже коротка вулиця. Останній будинок там номер вісім.

— Отже, я щось плутаю.

— Схоже. Вам найкраще йти через центр. Вийдете до моря. І праворуч по дорозі, вздовж берега.

— Спасибі вам. Прощавайте.

— Хвилинку, поручику. По-перше, не прощавайте, а до побачення. По-друге, мені хотілося віддячити вам. Ви, звичайно, курите.

— Вгадали.

Клавдія Іванівна підійшла до дивана, з-під квітчастого покривала дістала чорний ридикюль. Відкрила його:

— Ось подивіться.

В її руці блищав нікельований квадратик. Вона натисла кнопку. І над квадратиком здійнялося крихітне жовто-голубе полум'я.

— Це запальничка, — пояснила вона. — Я дарую вам її. Скільки цигарок викурюєте за день?

— Штук п'ятнадцять.

— Чудово. Щоденно п'ятнадцять разів ви будете згадувати про мене.

— Я не можу взяти ваш подарунок. Це дуже коштовна річ.

— Ви мене ображаєте, поручику.

— Вибачте. Спасибі.

— На здоров'я, — насмішкувато відповіла Клавдія Іванівна. — Якщо у вас буде час і ви виявите бажання послухати музику, заходьте. Вечорами я рідко розлучаюся з роялем…

— Дякую.

— Тепер останнє прохання: віднесіть корзини за рояль. Як ви здогадуєтесь, їм не місце посеред кімнати.

Я підняв корзини. Поніс їх до рояля. Але там, у кутку, сталося непередбачене. Одна з корзин, права, зачепилася за виступ підвіконня. Ручка з хрускотом одірвалася. Корзина перевернулася. Почувся дзенькіт розбитого скла — і… десятків зо два ручних гранат, градом застукавши об підлогу, розкотилися врізнобіч.

Пізніше я часто замислювався над тим, що ж відчув у той момент: страх, здивування, спантеличення? Здається, ні те, ні друге, ні третє. Те, що сталося, було якийсь час вищим за моє розуміння. І мене заплеснув подив, який часто-густо буває викликаний спритним картярським фокусом.

Рука Клавдії Іванівни, ніжна, біла рука з тренованими пальцями ковзнула у глиб ридикюля. І враз я побачив короткий нікельований пістолет.

— Ви у мене стрілятимете? — запитав я.

Вона відповіла дуже впевнено:

— Так. Якщо ви спробуєте звідси вийти.

— Це смішно. Мені байдуже до ваших штучок!

— Можливо, ви й праві. Але нічого іншого я не можу придумати.

— Думайте швидше.

— Не виходить. Я на це не розраховувала. Ви такий спритний і сильний… І раптом така необережність.

— Я мушу йти.

Вона заперечливо похитала головою. Погляд її не виражав нічого, немов великі сірі очі були скляні.

— Ви коли-небудь убивали людину? — запитав я.

— Не доводилося.

— Думаєте, це легко?

— Я звикла до труднощів.

— Чуєте, я не запитую, хто ви. І не запитуйте мене. Але я не ворог вам.

— Ви знаєте мою таємницю.

— Гранати. Можливо, вам підсунули їх замість порцеляни.

— А якщо я колекціоную вибухонебезпечні предмети?

— У кожного свої дивацтва.

— На все є відповідь.

— І вихід із будь-якого становища є. Якщо подумати.

— Однак ви заважаєте мені думати. Заважаєте своїми розмовами.

— Взагалі я не страждав від балакучості. Це нерви.