Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

І ні з яким інститутом свою долю і творчу енергію пов’язувати не бажаю. Звикла завжди відчувати себе вільною. У всьому!

— Ти, може, і вчилася вдома, за особливою програмою?

— Саме так, — мовила Гіата і підхопила другу нікі за ніжки, піднесла до її мордочки гнучкий ашот, з якого струменів наркотизуючий газ. — Ти дуже здогадливий, Антоне. Я справді вчилася самотужки. Маю вже кілька наукових відкриттів у царині біології та кібернетики…

Гіата поклала нікі на масивну препараторську дошку, взяла в руки ампутаційний ніж.

— Тож, може, будемо сусідами, якщо мені виділять лабораторію в твоєму будиночку… Вона була стара?

Голівка нікі відокремилась від тулуба.

— Хто?

— Ота жінка, що жила і чомусь згоріла. Тільце нікі полетіло до кошика зі сміттям.

— Так, вона була стара, — Антона пересіпнуло від бридливості.

— А чому вона згоріла?

— Не знаю, може, заснула з сигаретою?

— А-а-а, вона палила. Вгостити сигаретою, Антоне?

Гіата взяла до рук невелику ложечку і почала досить недбало вибирати мозок з голівки першої нікі.

— Ні, я не курю. Колись балувався, а потім кинув. — Сухов одвернувся до вікна, бо відчув, як до горла підкочується нудота.

— А чому ти кинув?

— А ти палиш? — глибоко вдихнув повітря.

— Ні, — мовила Гіата, постукуючи ложечкою об вінце металевого кухлика, стріпуючи залишки мозку. — Я не палю. Не подобається. Але інколи можу. Інколи дуже подобається.

Вона ще раз зачерпнула ложечкрю. Сухов одійшов до вікна.

— Ти радий, що ми будемо сусідами?

Сухов змовчав, лише подивився здивовано на Гіату.

— Красиві ці істоти, правда? — запитала зворушено і, не чекаючи від Сухова відповіді, продовжила: — Вони такі лагідні, такі чистьохи. І мозок у них дуже приємний на дотик. Ось попробуй, — вона простягнула Антонові виповнену мозком ложечку.

Антон відсахнувся.

— Не, треба. Навіщо тобі все це?

— Довго розповідати. І ще не час. Ти ще не зможеш всього зрозуміти. Одне слово, я використовую цей мозок для виготовлення одного препарату.

— Зрозуміло… — сказав, аби щось сказати.

— В тебе красива дружина?

— Що?

— Питаю, чи твоя дружина красива?

Гіата спорожнила голівку однієї нікі і взяла до рук другу.

— Ти її любиш?

Сухов відчув, що краплини поту струмками стікають по його обличчю. Він дістав хустинку і витер чоло, щоки.

— Саме час поговорити про мою дружину…

— А чому б і не поговорити? Мені цікаво… Ти любиш дітей?

— Так, — скупо мовив Сухов, ще раз витер чоло і пошкодував, що прийшов до Гіати.

— Дітей взагалі чи тільки своїх?

— На твою думку, це дуже важливий розподіл? — відбувся запитанням.

— Важливий, — сказала Гіата. — Мені страшенно цікаво, що в тобі переважає — індивідуальне чи громадське.

— Я не знаю, Гіато, що в мені переважає. І не знаю, навіщо це тобі потрібно.

— Мені зараз нічого не потрібно, окрім нікі. Окрім моїх дорогих, милих, симпатичних нікі. Неповторні створіння! Правда ж, Антоне? — Струсила мозок у металевий кухлик. — Вони такі лагідні, ти просто не знаєш, ти просто сухар, цивілізований сухар. Я ж бачу, що ти не здатен сприймати красиве, насолоджуватись життям… А воно ж — прекрасне.

Гіата якусь мить зазирала в нутрощі малого черепочка, щось там видивлялась і раптом запитала:

— Антоне, ти щасливий?

— Чому ти не відповідаєш? — Вона усміхнулася так безпосередньо, так мило і зворушливо, але Сухов нараз відчув, що його знову нудить.

— Так, безумовно, я дуже щасливий… Але, знаєш, як я міг забути? З одним товаришем домовились про зустріч… Це все ти винна, Гіато, — спробував щиро усміхнутися, і це йому вдалося. — Дивлячись на твоє золоте волосся, я про все забув.

«Що я кажу? І навіщо я це кажу? Я божеволію… Ні, я просто боюсь її. Мушу швидше втекти. Втекти?! Так!»

— Ти хочеш піти?

«Втекти і більше ніколи не приходити. Але ж вона сама прийде. Ми будемо сусідами».

— Так, на мене чекають… Ти вже пробач, Гіато.

Коли вона зачинила за ним двері, якусь мить стояла непорушно. Потім повернулася до кімнати, підійшла до столу, взяла до рук металевий кухлик, у який вона вибирала мозок нікі, і жадібно перехилила його до рота.

8.

Інколи приходять такі хвилини, коли видається, що все на світі задумане вічним: люди, біокібери, птахи, дерева… Я знаю, що це не так, але часом видається, що люди гинуть тільки тому, що самі себе чи іншого позбавляють життя.

Сухов лежав і не міг заснути. Чим більше він себе переконував, що йому треба заснути хоча б тому, що завтра напружений операційний день, тим далі сон тікав від нього, кидаючи Антона у бездонну прірву глухого отупіння, коли голова ніби відокремлюється від стомленого тіла, існує сама собою, ігноруючи всі писані і неписані закони існування. Рахував до тисячі. Випив три пігулки транквілізатора. Вдаватися до засобів більш дійових не хотів.

«Ось іще хвилина-друга, і я засну. Адже колись я таки мушу заснути».

Антон Сухов умовляв себе, але марно. Перед очима, як зображення на воді, мінилися риси обличчя Гіати Біос — риси красивого жіночого обличчя, на