Олександр Костянтинович Тесленко - Кам’яне яйце

— Знайома пісенька, — з викликом проказав Божко.

Нараз вони обоє заклякли від звуків траурної музики за вікном. Сиділи якусь мить непорушно, застигло, мов воскові фігури у музеї — один у формі майора ПЦЕР, другий у сірому костюмі фірми «Горизонт».

«Невже це Томас? Він вчора був таким щасливим», — ця ірраціональна думка кинула Антуана на балкон.

З висоти п’ятого поверху Божко і Мелвін добре бачили людей довкола труни, оббитої чорним ледром, траурні пов’язки працівників ритуальної служби, котрі заклопотано метушились біля апаратури. Один із них, зовсім хлопчисько, професійно обходив домовину з телекамерою в руках. Пам’ять для нащадків. «Рідні, станьте трохи лівіше, я не можу вас захопити в кадр… Спасибі. Не поспішайте. Цю хвилину… Ви мене розумієте? Ця хвилина мусить…»

Знову заграла траурна музика з репродукторів, що були на даху невеликого автобуса. Чорна труна сховалася в розкритій пащеці багажника. Люди квапливо зайшли до салону. Машина рушила до крематорію.

Повернувшись до кімнати, Фредерік з Антуаном довго сиділи мовчки.

— Повернемося до нашої розмови, — врешті сказав Антуан. — Тож ви заговорили про мій характер. Ці слова ставлять вас поруч із Миколою Рамаром. Він також читав мені подібні лекції. Це все спрощує. Мені навіть приємно, що ви виявились таким же… Нам з вами немає про що розмовляти. До Рамара я вже звик. Я сумлінно виконую його накази. А міняти Рамара на Мелвіна тільки заради іншого прізвища, як на мене, нерозумно. Сподіваюся, тема вичерпана?

— Ні. І дуже прошу вас не гарячкувати. І вірити мені. Даремно ви ставите нас в один ряд. Хочу вам сказати, що діяльністю Миколи Рамара зацікавився Комітет Честі. А я особисто переконався, що ваш характер — це саме те, що треба для виконання завдання нашого Центру… Я щойно розмовляв з Рамаром. Можливо, я розмовляв з ним не так, як було треба, але… Він мені заявив, що, незалежно від вашої згоди чи незгоди на пропозицію ПЦЕР, в системі КОТРАЦ ви працювати не будете. Він сказав, що йому не потрібні романтичні генії, за дурість котрих він повинен відповідати перед Комітетом Честі. Тож ви самі все розумієте… Неприємності в Рамара будуть, але… директором він залишиться. В нього великий досвід. Транспортний Центр виконує покладені на нього завдання. Більшість працівників Миколу Рамара шанують, він їх цілком задовольняє…

— Я сприймаю ваші слова як відвертий шантаж. Мовляв, куди ти дінешся, хлопче, можеш не погоджуватись на наші пропозиції, проте на старому місці тобі вже не жити. Ви молодець, майоре, хоча й кажете, що поганий дипломат. Ви — професійний шантажист. Проте мушу вам сказати, що Рамар подібні штуки робить ще простіше і відвертіше. Він принаймні перед цим не набивається в друзі. Нам більше немає про що розмовляти. Ні про яке виконання ваших планів не може бути й мови. З директором КОТРАЦ я розберуся сам. Я знайду собі роботу.

— Пробачте, мені вкрай неприємно, що мої слова сприймаються вами ось так… Дуже прошу вислухати мене до кінця, не тому, що хочу вас переконати погодитись на нашу пропозицію, а лише тому, щоб ви знали все, що нині знаю я… Я розмовляв також із Мартою. Вона не виявила ніякого бажання залишати містечко… Ви мене розумієте?

— Тим краще. Гадаю, пора попрощатися з усіма.

— Чому ви за ці дні ще не зайшли до Марти? До сина… Як мені розуміти вас? Ваші слова про бажання жити із сім’єю? Як мені відповідати на ваше запитання — чи може Марта із сином полетіти з вами? Чому ви, прилетівши, ще не зайшли до них?

— А самі не розумієте? Мені не треба краденого щастя! І дарованого не треба. Щасливий місяць в сімейному колі пілота Антуана Божка! З милості шановного Рамара… Я не можу пересилити себе, я не можу бути іграшкою в будь-чиїх руках!

— Як на вашу думку, чому подібні до ваших проблеми не виникають в переважної більшості інших пілотів?

— Шановний майоре Фредерік, вам залишилося згадати про сексуальне сум’яття, і я навіки перестану вас поважати. Я не терплю, коли з мене роблять дурня…

— Даруйте, але я чомусь переконаний, що ми знайдемо спільну мову.

— До побачення, майоре Фредерік. Власне, прощайте.

— Ні. Ще кілька слів… Я хочу вам сказати, що ви можете не тільки взяти з собою Марту і сина, а взагалі не думати про виконання програми. Ви можете летіти і жити там, як вам заманеться…

— Ви хочете сказати: якщо «Зета-люкс» спинила свій вибір на оцьому Божкові, то головне, щоб він опинився на тій планеті, а вже там він просто не зможе поводитись інакше, ніж його запрограмувала природа… Заманливо!

— Хотів би зараз обмовитися про дещо…

— Цікаво послухати перед тим, як витурити вас за двері.

— По-перше: серйозно подумайте про сина і дружину. Долю треба брати в свої руки. Навіть якщо Марта і відмовиться, я можу обіцяти вам підтримку на рівні… навіть авантюрних варіантів. По-друге: проситиму не чинити ніяких агресивних дій по відношенню до кораблів, які, безумовно, прилітатимуть із Землі. Ви прекрасно розумієте, що вони будуть озброєні. По-третє: не говорити нікому про нашу з вами розмову і моє бажання посприяти вам… Якщо ви вирішите летіти… Відповідальність за все я беру на себе. За наслідки можете не хвилюватись. Повторюю: щодо виконання програми ніхто нічого від вас не буде вимагати — живіть так, як вам видасться розумнішим…

Антуан довго мовчав, нарешті тихо промовив:

— Ви дуже люб’язні, майоре Фредерік. До побачення.

Мелвін зауважив, що Антуан не сказав «прощайте».

28 травня 1934 року.

Скотту Фіцджеральдові, Кі-Уест.

«… Забудь про особисте горе. Всі ми спершу обпікалися, а ти як ніхто, перш ніж почати писати щось серйозне, мусиш відчути справжній душевний біль. Але, переживши цей проклятий біль, витискай із нього все, що можеш, не грайся з ним. Залишайся відданим йому як дослідник, тільки не думай, що подія стає значимою тільки тому, що це трапилось з тобою чи з кимось із твоїх