Микола Васильович Білкун - Женька Жменька-Едісон

зупинився. Туман перестав клубочитись і слухняно вклався до ніг велетенським деревам, дерева дружно затріпотіли листочками, струшуючи росу на мандрівників, і вмочили свої верховіття в червону фарбу. Якусь мить зелений колір був червоним, а блакитний лимонно-жовтим, потім червоний став жовтим, і ще за мить у лісі панували тільки два кольори — зелений і блакитний. І, ніби чекаючи цієї хвилини ще звечора, вдарив тисячоголосий хор пташок. Тільки тепер хлопці зрозуміли, що сталося, — зійшло сонце.

Дядько Захар постояв ще трохи, приклавши руки човником до лоба і схиливши голову, ніби прислухаючись до чогось, а потім раптово рушив навпростець через ліс. Він ішов попереду, маленький, сухенький, в сірому піджаку і поруділих чоботях, такий звичайний і буденний де завгодно, але в лісі він здавався хлопцям богатирем. А вони самі собі здавалися безпорадними.

Раніше все було не дуже складним. Раніше ліс був праворуч і ліворуч, а вони собі йшли своєю дорогою. А тепер продиралися крізь ліс навпростець, все вперед і вперед, все далі і далі. І хоч добре знали, що останнього вовка в цьому лісі вбито ще задовго до того, як вони народилися, хоч знали, що ведмеді тут вже років зо сто, як не водяться, отже, небезпеки ніякої немає, все-таки їм ставало моторошкувато, і чим далі заглиблювались у ліс, тим більше.

Дзенькнувши, мов куля, влетіла Коті у ніс якась муха. Від несподіванки у хлопця аж в очах потьмарилося. Не встиг він вичхати кляту муху, як інша, хоч і менша, зате заклятіша, влетіла в око, й око запекло вогнем. Побігли сльози. «І треба у джунглі їхати, коли тут така напасть?» — думав Котя, намагаючись ріжком носовика витягти муху з ока.

Тим часом Женька воював з павутиною. Маючи серце на дядька Захара, Женька вперто йшов не по його сліду, а трохи осторонь. Йому здавалося, що до тієї павутини ще добрих три метри, але виявилось, що вона набагато ближче, і, ступивши крок, Женька заплутавсь у ній по вуха. Далося взнаки невміння орієнтуватися у лісі. Окомір, набутий хлопцями на вулицях міста, був тут непридатним. Далеке виявлялось близьким і навпаки. А ліс все кепкував і кепкував з хлопців. Він то сипав їм за комір глицю, то дряпав їм лоби і щоки гострими сучками, то висилав назустріч якихось невідомих жучків-комариків, то спускав просто на голову павуків. А тут ще раптом виявилося, що хлопці зовсім не вміють ходити! Здавалося, під ногами у них не земля, а лід — ноги ковзалися по глиці і мохові, загрібали торішнє листя, плутались у якихось невидимих кореняках.

Хлопці захекались і вже ледве встигали за дядьком Захаром. А тому хоч би що! Він ішов так легко, розгонисто, ніби йому було не шістдесят з гаком, а втричі менше. І Котя і Женька бачили, що ліс. зовсім по-іншому ставиться до дядька Захара, ніж до них. Ліс йому не чинить ніяких перешкод, і навіть мухи чомусь облітають дядька Захара десятою дорогою.

— Ну, то як забиваються цвяхи в лісі? — кинув через плече дядько Захар.

Хлопці промовчали.

Вони обидва навіть почали сердитись на старого, їм вже почала обридати ця прогулянка. І тут нараз дядько Захар, зупинившись, щось підняв із землі. Хлопці полегшено зітхнули і заглянули йому через плече. На долоні у старого лежала якась сіро-жовта грудочка, і, тільки придивившись уважніше, вони зрозуміли, що то мертве пташеня.

— Пташенятко піночки чи малинівки, — сказав дядько Захар.

— А як воно сюди потрапило? Воно ж іще літати не вміє? І хто його задушив? — навперейми почали розпитувати хлопці.

— Літати воно ще справді не вміло, — відказав дядько Захар, — і ніхто його не душив. Загинуло само. Його просто викинуто з гнізда.

— Хто ж його викинув? — запитав Котя таким голосом, ніби в ту ж мить збирався знайти напасника і поквитатися з ним.

— Пошукаймо спершу гніздо, — порадив дядько Захар.?Хлопці озирнулися навкруг і тільки зітхнули. Як же ти його знайдеш у такій гущавині? Де його шукати? А воно було зовсім недалеко і зовсім невисоко. Дядько Захар впевнено розгорнув кущі, і Женька з Котею побачили маленьке гніздечко. У гніздечку сиділо інше пташеня, теж мале, майже голе, але набагато більше за те, що знайшов дядько Захар. Пташеняті навіть самому вже було тіснувато в гніздечку.

— Зозуленя, — сказав дядько Захар, — я так і думав.?Це воно викинуло з гніздечка пташенятко.

— Звідки ви знаєте? — насторожився Женька.

— Я іще знаю, що це саме зозуленя викинуло вчора чи позавчора його братиків та сестричок! От скільки їх було — троє чи четверо, цього, правда, я не знаю. Знаю тільки, що самому зозуленяті не більше як дванадцять днів.

— Ви що ж, його метрику бачили? — в'їдливо запитав Женька, думаючи, що він говорить не знати як дотепно. Він і Котю запрошував повеселитися, підморгуючи і підштовхуючи його ліктем.

Але Котя не звертав на Женьку уваги. А дядько Захар зовсім не образився і цілком серйозно відповів:

— Бачив. І тобі можу показати. І Котя нехай подивиться. Бачите, ось на спині у пташеняти така заглибина, наче сіделко. Це у нього спеціально для того, щоб зручніше було викидати із гнізда своїх конкурентів. Десь на 13–14 день ця заглибина зникає як непотрібна. Доти зозуленя вже обов'язково залишиться одне, як зараз. І «мачуха» — піночка, малинівка чи яка-небудь інша пташка — вже остаточно стане його рідною матір'ю. Одійдімо, зараз прилетить…

І дядько Захар відтрутив обох хлопців од гнізда. Майже в ту ж мить почувся шурхіт маленьких крилець, і на край гніздечка присіла маленька пташка. Було видно, що її нервує присутність людей, що їй страшно, але вона не втекла аж доти, доки не погодувала зозуленя. А тоді знову пурхнула крильцями і зникла.

— Через дві-три хвилини вона повернеться, — сказав дядько Захар.

— А може, вона тепер зовсім не прилетить? — зітхнув Котя. — Побачила, що ми стоїмо, і не прилетить.

— Прилетить. Вона годує малого, хоч і не свого, і тут її не спинить ніякий страх, ніяка небезпека.

— Летить, летить! — пошепки сказав Котя і замахав