Іван Тургенєв - Ася

"Одружитися з сімнадцятилітньою дівчинкою, з її вдачею, як це можна!" — сказав я, встаючи.

В умовлену годину переправився я через Рейн, і перший, хто зустрів мене на протилежному березі, був той самий хлопчик, що приходив до мене вранці. Він, як видно, чекав на мене.

— Від фрейлейн Annette,— сказав він пошепки і подав мені другу записку.

Ася повідомляла мене про зміну місця нашого побачення. Я мав прийти через півтори години не до каплиці, а в дім фрау Луїзе, постукатися внизу і увійти на третій поверх.

— Знов: так? — спитав мене хлопчик.

— Так,— повторив я і пішов берегом Рейну. Повернутися додому було ніколи, я не хотів

блукати по вулицях. За міським муром був маленький сад з покрівлею для кеглів і столами для любителів пива. Я увійшов туди. Кілька вже літніх німців грали у кеглі; з гуркотом котилися дерев'яні кулі, зрідка чути було схвальні вигуки. Гарненька служниця з заплаканими очима принесла мені кухоль пива; я глянув в її обличчя. Вона швидко відвернулася і відійшла геть.

— Так, так,— промовив товстий і червонощокий громадянин, що сидів поблизу,— Ганхен наша сьогодні дуже засмучена: жених її пішов у солдати.

Я подивився на неї: вона притислася в куточок і підперла рукою щоку; сльози капали одна по одній по її пальцях. Хтось попросив пива; вона принесла йому кухоль і знов вернулася на своє місце. її горе вплинуло на мене; я почав думати про майбутнє побачення, але мої думки були заклопотані, невеселі думки. Не з легким серцем ішов я на це побачення, не віддаватися радощам взаємного кохання мав я; я мав дотримати даного слова, виконати трудний обов'язок. "З нею жартувати не можна" — ці слова Гагіна, як стріли, вп'ялися мені в душу. А ще три дні тому в цьому човні, що його несли хвилі, чи не томився я від жадоби щастя? Воно стало можливе — і я вагався, я відхиляв, я мусив відхилити його геть... Його несподіваність мене бентежила. Сама Ася, з її вогненною головою, з її минулим, з її вихованням, це привабливе, але чудне створіння — признаюся, вона мене лякала. Довго боролися в мені почуття. Призначена година наближалася. "Я не можу з нею одружитися,— вирішив я нарешті,— вона не дізнається, що і я покохав її".

Я встав — і, поклавши талер в руку бідної Ганхен (вона навіть не подякувала мені), попрямував до дому фрау Луїзе. Вечірні тіні вже розливалися в повітрі, і вузька смуга неба над темною вулицею червоніла відблиском зорі. Я стиха стукнув у двері; вони ту ж мить одчинились. Я переступив поріг і опинився в цілковитій темряві.

— Сюди,— почувся голос старої жінки.— Вас ждуть.

Я ступив разів зо два навпомацки, чиясь кощава рука взяла мою руку.

— Це ви, фрау Луїзе? — спитав я.

— Я,— віповів мені той самий голос,— я, мій прекрасний юначе.

Стара повела мене знов угору стрімкими сходами і зупинилася на площадці третього поверху. При слабкому світлі, що падало з малесенького віконця, я побачив зморшкувате обличчя вдови бургомістра. Нудотно-лукава усмішка

розтягала її запалі губи, мружила тьмяні очиці. Вона показала мені на маленькі двері. Судорожним рухом руки відчинив я їх і зачинив за собою.

XVI

У невеличкій кімнатці, куди я увійшов, було досить темно, і я не одразу побачив Асю. Закутана в довгу шаль, вона сиділа на стільці біля вікна, відвернувши і майже сховавши голову, як наполохана пташка. Вона дихала швидко і вся тремтіла. Мені стало невимовно жаль її. Я підійшов до неї. Вона ще більше одвернула голову..

— Анно Миколаївно,— сказав я.

Вона раптом вся випросталась, хотіла глянути на мене — і не могла. Я схопив її руку, вона була холодна і лежала як мертва на моїй долоні.

— Я бажала...— почала Ася, намагаючись усміхнутися, але її бліді губи не слухали її,— я хотіла... Ні, не можу,— промовила вона і змовкла. Справді, голос її переривався на кожному слові.

Я сів біля неї.

— Анно Миколаївно,— повторив я і теж не міг нічого додати.

Настала мовчанка. Я все держав її руку і дивився на неї. Вона, як перше, все кулилася, дихала через силу і тихенько покусувала нижню губу, щоб не заплакати, щоб утримати сльози, які набігали їй на очі... Я дивився на неї: було щось зворушливо-безпомічне в її боязкій непорушності, неначе вона з утоми ледве дісталася до стільця та так і впала на нього. Серце в мені розтало...

— Асю,— сказав я ледве чутно...

Вона поволі звела на мене свої очі... О погляд жінки, що покохала,— хто тебе опише? Вони благали, ці очі, вони довірялись, питали, віддавалися... Я не міг опиратися їх чарам. Тонкий вогонь перебіг по мені палючими голками; я нахилився і припав до її руки...

Почувся трепетний звук, схожий на уривчасте зітхання, і я відчув на моєму волоссі доторк кволої руки, що тремтіла як лист. Я підвів голову і побачив її обличчя. Як воно раптом змінилося! Вираз страху зник з нього, погляд одійшов кудись далеко і вабив мене за собою, уста злегка розкрилися, лоб зблід, як мармур, і