Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

крик. Батько репетує страшно, хрипло й надсадно, немовби його хтось душить. Мати кидає Юру і біжить до себе.

— Корнелій! — гукає вона. — Корнелій!

Юра спокійно лягає, залазить під затишну ковдру і готується мирно заснути. Батькові крики його не турбують. Юра до них уже звик. Батько кричить уві сні мало не щоночі. Вдень батько ходить у гімназію, поливає і пересаджує квіти в садку, виправляє учнівські зошити, дивиться в велику трубу на небо, курить, патлає бороду і грає на роялі. Вночі за ним женуться розбійники, він сам влаштовує експропріації, бере участь в складних військових кампаніях, б'ється в жорстоких боях і вмирає на барикадах. Вночі батько уміє скакати на несідланих мустангах, б'ється на рапірах відразу проти чотирьох, перепливає бистринні ріки, веде кораблі в страшний шторм. Його гільйотинують, вішають, розстрілюють, ріжуть ножами і скидають з високої скелі в море.

«Як буду дорослим, — думає Юра, — мені теж снитимуться такі ж дивні сни, як і батькові. А то що — гора та й гора щоночі…»

Одного разу Юра заявив, що він скрипаль.

Він узяв клепку від розсохлого барильця з-під огірків, обстругав її приблизно в формі скрипки, вбив кілька гвіздків і напнув на них тоненький дріт з пляшок від солодового квасу. Звісно, це не була справжня скрипка, але ж за «скрипку немовби» ця штука цілком могла правити. Смичок Юра зробив з ясминового прутика. Сама скрипка, скільки б не водити смичком, звуків ніяких не давала, але це вже не так і було потрібно, бо можна наспівувати, стуливши губи, і це зовсім немов грає скрипка. Юра одяг старий мамин капелюшок з широкими крисами, водив прутиком по клепці і, стуливши губи, наспівував «Трансвааль».

В сім'ї це викликало ціле заворушення.

Коли батько повернувся з гімназії, мама зустріла його, патетично сплеснувши руками:

— Корнелій! Розумієш! Юра зробив собі скрипку і заявляє, що буде скрипалем!..

Батько не сказав нічого, тільки глянув поверх своїх чорних окулярів на Юру. Юра засоромлено заховався в куток.

Вуха йому зробилися червоні. Очевидно, те, що він заявив, було значуще і посоромитися було дуже приємно. Батько пройшов до себе, скинув сюртук, надяг хатній піджак, тоді сів до піаніно, відкрив кришку, взяв кілька акордів і аж тоді покликав Юру.

— Ну-с! — сказав він. — Візьми цю ноту.

Він постукав пальцем по одному з білих клавішів. Він завібрував швидко і лунко. Такі звуки Юра звав для себе «собачатами». Йому зробилося смішно, і він пхикнув. Як же її взяти, коли вона тільки співається, а взагалі її ж нема?

— Ну-с? Тягни за мною: до-о-о-о-о…

— До-о-о-о-о!

Батько покрутив носом і з серцем стукнув кришкою.

— Ніякого, брат, у тебе слуху не було, нема і ніколи не буде. Слон тобі на вухо наступив.

— Нічого подібного! — образився Юра. — Він мені не наступав! Я його й бачив тільки на малюнку…

Все це було дуже образливо» і Юра досхочу поплакав у закутку за канапою, коли батько, пообідавши, заліг спати. Там, у пилюці, в задусі, в гіркій самотності, під канапою, розмазуючи гіркі й тихі сльози по щоках, Юра раз і назавжди вирішив: на злість проклятому слону, як тільки виросте, зробиться скрипалем. Тут же був вироблений і відповідний план підготовки.

У плані тому було дві частини.

Першу частину здійснювалося щоразу, як у кімнаті нікого не було. Для цього Юра навмисне ховався за канапу і чекав, поки всі вийдуть, забувши про нього. Тоді потихеньку вилазив на світ божий і прямував до піаніно. Відкривши кришку, він тихо тицяв пальцем у білий клавіш, робив «собачата» і потихеньку тяг: «До-о-о-о-о-о-о…» Він тяг і зовсім тоненько, і товсто, і всяко — на різні голоси. Очевидно, вся справа була в тому, щоб тягти оте «о» якнайдовше. Цього Юра і силкувався досягти. Він тяг доти, доки не починало боліти в грудях.

Для здійснення другої частини Юра дотримувався найсуворішої конспірації. Він робив вигляд, що йде до клозета в кінці подвір'я. Але, підійшовши, він раптом тихцем проминав дверці і прослизав поза клозет під паркан. Там, у паркані до сусіднього саду, одна дошка трималася тільки на верхньому гвіздку і зовсім вільно відхилялася…

Сусідський сад — то був зовсім інший, чужий світ, і Юра довгий час не міг наважитися ступити на його незнану землю — через нижню рейку старого замшілого паркана. Кілька днів Юра тільки боязко вистромляв туди голову, і серце йому завмирало солодко і полохливо від довколишньої тиші, від остраху і від незрозумілих передчуттів. Сусідський сад був величезний — старі дерева, хащі кущів, зарості бур'яну. Може, в тих хащах і заростях причаїлися дикі звірі, гадюки й слони? Юра мерщій висмикував голову і затулявся дошкою. Але на п'ятий день він таки наважився і проліз. В саду було тихо й спокійно. Дерева стояли високі й урочисті, в тіні кущів була відрадна прохолода, трава була висока, густа й запашна. Високо на верховітті кленів і осик цвірінчали пташки…

Сюди, до сусіднього саду, і зникав Юра для здійснення другої частини плану. Це було щоденно аж до осені.

Об'явилося все це таким чином.

З приводу якогось свята, а може, й без свята — просто так — ІОрина старша сестра з своїми подругами вирішила влаштувати «театр». Юра ніколи не бачив і не чув, що таке «театр». Виявляється, це була прекрасна забавка. Сестра Маруся була вже зовсім не Маруся, а якась собі «принцеса», їй приміряли тюлеву штору з спальні і казали, що це «фата» і «шлейф». Соня Яснополянська, яка жила навпроти, була вже зовсім не Соня, а «паж». Вона одягла братові штанці і сказала, що це «колет». Гімназисти Казя і Владя, які жили в найбільшій кімнаті і звалися «квартирантами», раптом обернулися в «короля» і «придворного». Казя клеїв собі довжелезну, куди більшу, як у папи, бороду, а Владя одягав батьків старий