Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

крем’яшки у всіх хлопчаків на їхній вулиці. Її батько служив у міській варті…

— У стражників же теж діти є, розумієш, — він повернувся до Ренні, — й цих дітей точнісінько так само можуть украсти, як будь-яких інших. Тож із цими работоргівцями стражники серйозно воюють — за своє ж таки добро!

— Думаєш? — невпевнено перепитав малюк.

— Точно!

— То розповісти все першому-ліпшому стражникові?

— Ага. Якщо в нього своєї дрібноти нема, то в його родичів є або в друзів… У міської варти також начебто Гільдія, хоч і по-іншому називається. Ну, загалом, вони туди тільки своїх беруть. А раз своїх — значить, підрослу дрібноту або яких родичів.

Ренні кивнув.

— Так що завтра ми їх знайдемо, — підсумував Інтар. — Раз тут базар, значить, вартівня мусить бути поблизу. Зранку пошукаємо, — він позіхнув, — а зараз давай спати, га?

— Давай… — у Ренні й самого злипалися очі.

Розділ 5

Решту ночі хлопчаки солодко проспали під прилавком, обіймаючись, а на світанку їх стусанами розбудив і прогнав торговець, який прийшов на своє законне денне місце. Вони відбігли подалі, вмились, напились води біля найближчого колодязя та подалися розшукувати міську варту.

У тісній вартівні біля вікна дрімало аж двоє охоронців закону. Ймовірно, їм раненько довелося встати, аби вчасно прибути на пост, от вони зараз і надолужували втрачене.

Недалеко від вартівні Ренні зупинився.

— Я боюся…

— Ну? Чого? Думаєш, гірше буде? — Інтар підштовхнув його в спину.

— А якщо вони мене назад до батька відправлять? Я ж із дому втік…

— Та кому ти потрібен! Ну, не кисни, ти ж не мусиш їм про батька розповідати. Скажемо що… що ти мій братик.

— Ага-а… і хто такому повірить? — Ренні із сумнівом оглянув Інтара: чорні, схожі на сливи очі, шкіра набагато смаглявіша, ніж у нього, — все це виказувало в хлопчиськові південну кров.

— Ти ж із південців, авжеж?

Інтар знизав плечима.

— Мамка казала: мій батько був якийсь матрос-південець. А, от чого ти нервуєш… Кгм, так, ти білий… І волосся, й скрізь. Ну, та це дрібниці. Моя мамка в шинку не тільки їжу подає… І вона сама з півночі, теж така білява, як і ти. А батьком хто завгодно міг бути.

— А… Ага, — тямущий Ренні кивнув, — тоді добре.

— Ну от і пішли!

У Ренні, як і раніше, нога за ногу запліталася, але врешті-решт до вартівні вони таки добрели.

— Агов… Шановні! Доброго вам ранку! — гукнув Інтар стражників.

Один у відповідь позіхнув, другий запитав:

— Чого тобі?

— От… Ми з братиком вам дещо розповісти хочемо.

Про тих, хто дітей краде.

Стражників це побудило. Вони вже уважніше оглянули хлопчаків, потім один з рудуватою борідкою розчахнув двері вартівні.

— Ну, заходьте…

Хлопчаки ввійшли. Всередині тхнуло тютюном та шкірою, стояли біля вікна лава й стіл, на столі — глечик. Задня частина вартівні не мала вікон і була відділена від передньої частими ґратами. Ґратчасті двері защіпалися на засув і замок, ключі висіли при поясі бороданя. Видно, із цих двох він був старшим.

Двері за хлопчиськами зачинили й замкнули.

— Кажіть, дітки… Ви хто й звідки самі? — запитав бородатий.

— Я Інтар, а це Ренні, мій братик… — почав син Івини, але його перебили:

— Ренні? — обидва стражники пильно глянули на малюка. Той скулився й почервонів.

— Так… Ренорд…

— І скільки ж тобі років? — запитав другий, високий, з їдкими очами.

— Ші-ість… — малюк скулився ще більше під пильним поглядом стражника. Інтару це не сподобалося — чого б їм дрібноту цю так розглядати? Ет, чи не дати драла звідси, пошукати інших… Так запізно.

— Гаразд. Продовжуйте, — кивнув бородань. Другий, високий, і далі мовчав.

— Ренні попався таким викрадачам, і дивом утік. Зараз він сам усе розповість. Він ішов собі вулицею, нікого не чіпав і тут побачив чоловіка, пласколицього такого… Ну, Ренні, продовжуй! — Інтар штовхнув малюка в бік.

Затинаючись і плутаючись, Ренні виклав усю історію. Він знову спробував описати корабель, і знову зазнав невдачі, але й далі повторював: «Побачу — впізнаю!»

Стражники слухали мовчки, часом перезиралися й чомусь посміхались. Інтару ставало дедалі незатишніше, він щораз дужче жалкував, що вмовив Ренні йти сюди.

Нарешті малюк замовк.

— То виходить, чоловік середнього віку й величезний на зріст чорношкірий? — перепитав бородатий стражник.

Ренні кивнув.

— Спритно… — бородатий помовчав, а потім підморгнув напарникові.

Той раптом схопив Інтара за плечі, заломив йому руки за спину. Хлопчисько закричав від болю, спробував брикнути стражника. Кудись влучив п’ятою, але чоловік не звернув на це уваги, потяг Інтара до ґрат і запхав усередину. Слідом за ним туди полетів і Ренні.

Брязнув замок.

Інтар підскочив до ґрат.

— Агов! За що? Ви подуріли?

— Стули пельку, — байдуже відгукнувся бородань, піднімаючи з підлоги Інтарову сумку та порпаючись у ній. — Слуги, які обікрали хазяїв, мусять бути покарані.

— Що?! Які слуги?!

Бородатий знайшов торбинку, до якої Інтар складав свої гроші. Витрусив мідяки на долоню. Перелічив. Зсипав у свій поясний кошіль і лише по тому зволив відповісти, киваючи на Ренні.

— Цей малий негідник обкрав поважного купця, свого хазяїна.