Томас Тімайєр - Скляне прокляття

Вечір напередодні нового 1894 року

Оскар обтер спітніле чоло. Та де ж ці кляті черевики? Він обшукав геть усю кімнату, зазирнув під ліжко, обнишпорив закутки. Чародійство якесь. Іще сьогодні вранці вони були на місці. Напевно, Лєна їх кудись запроторила. Це руде веснянкувате дівчисько завжди порядкує його речами так, як лише заманеться. Це просто неподобство! Звісно, Лєна може мати на це якісь власні причини. Та чому саме сьогодні?

Він іще раз обдивився всі куточки і здався. Відчинив двері:

— Лєно!

Ані звуку у відповідь. Тоді він покликав голосніше:

— Лєно!

Нарешті, на сходах почулися кроки. Застрибали руденькі косенята.

— Що ти тут робиш? На тебе вже давно всі чекають. Навіть коні почали нервувати.

— Не можу знайти черевики! Куди ти їх поділа?

— Туди, де їм і годиться стояти — поряд із іншим взуттям. — Вона пройшла через кімнату й відчинила дверцята шафи.

І справді — на нижній полиці стояли його черевики.

— Ось, будь ласка! Все на своїх місцях.

Оскар прикусив губу, не знаючи, що сказати. Про те, що черевики стоять у шафі, він міг би й сам здогадатися. Тихенько лайнувшись, він натягнув і зашнурував їх.

— Оскаре! Ти примушуєш нас чекати! — почувся знизу голос Гумбольдта.

— Поквапся! — приєдналася до нього і Лєна. Вона провела щіткою по його куртці, поправила комір сорочки й підтягнула вузол краватки. — Ти нервуєш?

— Ще б пак! — насупився Оскар.

Ясна річ, він нервує. А хто б міг зберігати спокій у такій ситуації?

— Не переймайся, — сказала Лєна, злегка поплескавши друга по спині. — На твоєму місці я б також страшенно хвилювалася. Я тебе чудово розумію.

— Дякую, — пробурчав Оскар і скотився вниз по сходах.

— Ну, нарешті! — полегшено вигукнув Гумбольдт, побачивши його ще на східцях. — Ми вже гадали, що нам доведеться їхати без тебе.

Новоспечений Оскарів батько був у довгому чорному пальті, новеньких блискучих чоботах зі сталевими підківками та у високому циліндрі. В руці він тримав свій улюблений ціпок із золотим набалдашником у формі лев’ячої голови.

— Ти сядеш із дамами чи зі мною на передку?

Оскар скоса глянув на звабливо теплий закритий екіпаж, однак похитав головою.

— Чотири ока краще, ніж два. Я з тобою!

— От і чудово! — Гумбольдт запалив гасовий ліхтар, заскочив на передок і посунувся, даючи синові місце поряд із собою.

Екіпаж рушив, і Оскар, оглянувшись назад, помітив обличчя своїх друзів, які попритискали носи до шибок.

— Глядіть мені, не бешкетуйте. І нікому не відчиняйте! — гукнув Гумбольдт. — Постарайтеся бути гідними моєї довіри! Побачимося в новому році!

Коні бадьоро бігли вулицею. Гумбольдт підтягнув віжки й повернув до центру міста.

О чверть на дев’яту вони зупинилися біля будинку Беллхайма.

Чотириповерхова споруда на Доротеєнштрассе, неподалік від Бранденбурзьких воріт, була святково освітлена. В’їзд у внутрішній двір будинку було відкрито. Гумбольдт спрямував свій екіпаж туди, де ще залишалося вільне місце, не заставлене іншими каретами та ландо. Схоже, що більшість гостей уже прибула на свято.

Зістрибнувши на бруківку, він кинув конюху поводи й допоміг вийти дамам. Оскар зачаровано дивився на свою кузину. Святково вбрана Шарлотта мала просто чарівний вигляд. У довгому пальті, білому хутряному капелюшку та м’яких пухових рукавичках вона була схожою па принцесу зі старовинної казки. Важко було навіть уявити собі, що це — саме та дівчина, майже підліток, яка у важелезних черевиках і чоловічих штанах усього кілька місяців тому піднімалася на гірські вершини й опускалася на морське дно.

— Який красивий і багатий будинок, — здивовано промовила Шарлотта, оглядаючись. — Ніколи б не подумала, що етнографи заробляють таку силу грошей!

Гумбольдт розсміявся.

— Рихард — член Німецького географічного товариства, одного з найбагатших у світі. Щоб стати його членом, треба мати досить серйозні наукові заслуги. Він протягом багатьох років проводив дослідження в Алжирі, Тунісі й Лівії, допомагав розкопувати в пустелі античні міста. Науки про природу та людину іноді можуть бути й досить прибутковими.

Гумбольдт потупцяв на порозі, щоб обтрусити сніг із чобіт і взявся за дверний молоток. Оскар трохи нерішучо пішов слідом за ним. Йому досі ще не доводилося бувати в гостях у таких освічених і високопосадових людей. Втім, Шарлотта сказала, щоб він поводився вільно та природно й не показував своєї ніяковості, а, до того ж, йому зовсім не варто хвилюватися з цього приводу, адже, наприклад, Гумбольдт з Елізою почуваються тут як удома. І все ж таки хлопцю було якось лячно — а що коли хтось поцікавиться його походженням або минулим?

Цієї миті двері відчинилися. Старий поважний дворецький незворушно оглянув новоприбулих гостей від голови до ніг. На ньому був ошатний, добре підігнаний до фігури фрак із довгими фалдами, штани з лампасами й до блиску начищені туфлі. Голову старого прикрашав чубчик коротко підстриженого сивого волосся, а на верхній губі красувалися тоненькі, бездоганно підголені вуса.

— Як накажете вас відрекомендувати? — поцікавився він.

— Карл Фрідріх фон Гумбольдт, Еліза Моліна, Шарлотта Ритмюллер і Оскар Веґенер.

Дворецький злегка вклонився й відступив убік.

— Прошу йти за мною, панове. На вас уже чекають. Навіть у передпокої відчувався запах дорогого тютюну й гарного вина. Із-за дверей долинав розкотистий регіт, вдається, свято було вже в самому розпалі.

Оскар розглянувся довкола.

Повсюди було розставлено й розвішано численні сувеніри й експонати, привезені з далеких країн. Маски, тотеми, щити і зброя — усе напрочуд майстерно зроблено. Більшість предметів було виготовлено з