Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

І от, нарешті, все готове: Ридан знову відчув знайоме хвилювання перед вирішальним дослідом.

Знову з’явився кролик з трепанованим черепом, срібна антена, свинцевий екран.

Тиша. Темрява. Два спалахи маленької лампочки…

Коли принесли готову стрічку, професор поривчасто розгорнув її.

— Ага, є!

Стрічка була геть уся покреслена неправильними, стрибаючими зигзагами. Примруживши очі, щоб виділити з хаосу цих стрибків переважаючий напрям кривої, Ридан розпізнав знайомий рисунок електричних імпульсів, які завжди з’являлися в мозку від раптової дії світла на очі.

Хвилі мозку були спіймані!

Тепер ставала зрозумілою загадка, що її давно вже марно намагалися розгадати фізіологи: як перестрибує збудження з одного нерва на інший або з однієї нервової клітини на іншу, коли між ними нема безпосереднього контакту.

Не потрібно ніякого контакту! Він зовсім не обов’язковий для електромагнітних хвиль, які можуть поширюватися і без будь-яких провідників.

Так наполегливо, неухильно і впевнено йшов Ридан накресленим шляхом.

Зранку професор ставив досліди, обходив лабораторії, перевіряв роботу працівників і давав їм вказівки. Увечері він звичайно розстилав на своєму столі останні цереброграми і уважно вивчав їх. Щось обчислював, записував у свою велику книгу-зошит, іноді креслив на міліметрівці якісь криві і вклеював ці креслення в той же зошит. Цереброграми давали багатющий матеріал для роздумів і нових ідей, які професор наступного ж ранку перевіряв новими серіями дослідів.

Після одинадцятої, перед сном, Ридан читав. Радянські і зарубіжні журнали, по яких він стежив за роботою інших дослідників біострумів, забирали теж багато часу. Спершу ці відомості допомагали Риданові орієнтуватися, він знаходив у них корисні для себе вказівки. Але вже через рік стало ясно, що він випередив своїх закордонних колег. Роботи Бергера, Едріана та інших стали пройденими віхами на шляху Ридана.

З декотрими він листувався. Якось Джеспер надіслав йому листа, в якому захоплювався висновками Ридана про зв’язок певних рисунків біострумів з структурою різних зон мозкової кори у вищих тварин. Його вразило, як Ридан за такий короткий строк міг провести цю величезну роботу, і він з жалем констатував, що не має таких коштів, щоб купувати протягом року хоча б дві мавпи, десяток собак і штук тридцять кроликів.

Ридан посміхнувся, перебираючи купу паперів, що лежала на ріжку його письмового стола. Він витяг аркуш. Це була копія кошторису, який він недавно відіслав у академію. Куток аркуша перетинала резолюція: «Затвердити». Ридан тепер з особливим задоволенням прочитав знайомий список:

«В рахунок асигнованих вами сум на наступне півріччя прошу виділити… Список погоджений з адміністрацією Державного зооцентру:

Горилу — 1

Шимпанзе — 1

Собак — 50

Кроликів — 500

Їжаків — 10

Удава — 1

Коропів однорічних — 10

Коропів шестирічних — 5

Електричних скатів — 2

Вугрів бразільських — 2

Ворон — 15

Пугачів — 2

Професор описав Джесперові умови, які створює уряд Радянського Союзу вченим та науковим закладам, і додав цю копію кошторису як ілюстрацію.

Ридай бачив, що йде попереду всіх інших електрофізіологів, і це подесятеряло його кипучу енергію. Крім того, він почував, що наближається до мети…

І все-таки інтереси науки не заступали йому весь інший світ. Рано-вранці, коли приносили пошту, він насамперед хапав газети і, поставивши одну ногу на крісло, схилявся над свіжими шпальтами, жадібно виловлюючи повідомлення про події, за якими стежив день у день.

Після смерті дружини у Ридана не лишилося жодної близької людини, крім дочки. Тоді це був довгов’язий, трохи незграбний підліток, замкнутий, наполегливий і допитливий. І от цей підліток поступово перетворювався на дівчину. З великою увагою Ридан стежив, як природа вдосконалює свій витвір, як згладжуються кути і вирівнюються лінії цієї безмежно дорогої істоти.

Професор не був схильний вбачати в Ганні геніальну дитину, що властиве багатьом батькам. Він добре знав цю поширену хворобу, знав, як згубно позначається вона на формуванні характеру дитини, і намагався бути гранично об’єктивним і стриманим в оцінці вдачі і здібностей Ганни. В цьому не було ні байдужості, ні суворості, їх взаємна любов, глибока і уважна, соромливо уникала зовнішніх, сентиментальних атрибутів.

Ось Ганна виросла.

Не без таємної гордості спостерігав Ридан наслідки своєї виховної роботи. Дівчина входила в життя легко, радісно. Від незграбності і замкнутості дитини не лишилося й сліду.

І все-таки Ридан частенько піддавав сумнівам свої «об’єктивні оцінки». Чи знає він дочку? Яка вона? З подивом батько переконувався, що він не може відповісти на таке, здавалось, просте запитання: чи гарна вона зовні, чи вродлива? Всі деталі він, звичайно, міг оцінити. Зріст — добрий, середній. Будова — правильна, нормальна, дівчина досить розвинена фізично, дужа — не на шкоду граціозності і жіночності. Поєднання каштанового волосся з великими світло-сірими — точно батьківськими — очима, безумовно яскраве і оригінальне, це те, що в ній насамперед привертає увагу. Ніс, либонь, великуватий і, якби кінчик його не був трохи задраний вгору, здавався б надто важким… А загалом?.. А загалом з усіх цих деталей не складалося для батька те головне, що так просто визначив якось у Ганні Вікентій Сергійович, давній, ще з студентських часів друг Ридана. «Світла постать», — сказав він. Чому «світла»? А її принциповість, наполегливість, що доходить до впертості, її інколи жорсткувата прямота?

Та ні. Ганна була саме «світлою». Світло линуло від спокійних рухів, від її безпосередності…

В усякому разі дві важливі риси, які Ридан особливо намагався розвинути в дочці, властиві їй безперечно. Чесність…

У професора був свій погляд на це. Що таке чесність? Бути чесним — чи означає це лише говорити правду і не обдурювати чужого довір’я? Ні, це означає