Олександр Шевченко - Глибинка

Тут якраз і Данило з’явився зі своєю онукою. Хоча, може, нікуди вони не зникали, а нишпорили собі по лісах у пошуках крові. Можливо, ті двоє натрапили на них, коли поверталися з фронту вечірнім поїздом. Раніше ж шосе сюди не доходило, і доводилося від останнього містечка йти через ліси кілометрів п’ять. Хто його знає… Як би там не було, але громада вирішила, що треба до старого навідатися і розпитати, що до чого. От зібралися п’ятеро з тих, що посміливіше були, і пішли; але не встигли вони дійти до його хати, як здійнявся такий вітер, що ледь з землі їх не поздував: гілля летіло, як снаряди, курява забивала очі. Так нічого у них тоді й не вийшло — не інакше, як Данило бурю наслав, бо не хотів правду казати.

Я не знаю, чи приходили ще до когось ті двоє солдат, але помітили люди, що худоба почала зникати: то курки недорахуються, то кроля… Одного разу хтось навіть собаці горлянку перегриз. А тоді ще одне лихо сталося — зник хлопчик Кітовських, Андрійко. Не повернувся увечері з пасовиська. Тут у людей терпець увірвався. Ні, до Данила тоді ніхто не пішов, а зібралися кілька дебелих чоловіків (серед них був і мій батько), і вирушили вони до лісу. Ось там вони їх і знайшли, тих двох. Під колодою вони були, як дві гадюки в кублі, звилися разом і ще й гіллям себе засипали — мабуть, сонце їм заважало. Витягли їх на світло й загнали кожному по кілку, а тоді ще й голови сокирою повідрубували, щоб вірніше було. А ось Андрійка не знайшли — чи то сховався десь, чи, може, ці двоє його зовсім на шматки розірвали.

А за старим чаклуном і його дівкою з того часу почали уважно слідкувати. Чи були вони справжніми упирами, не знаю, бо й удень на вулицю виходили, але те, що це вони цю кашу заварили — як пити дати. І ось одного разу Василь Німенко, мій одноліток, що тоді ще зовсім малим був, прибіг до батька й каже, що бачив, як ця Оксана вела до лісу одного з дітей Припіяла, здається, Сашка. Ну, той відразу за рушницю і побіг за ними, а по дорозі ще двох чоловіків зустрів, і помчали вони до кручі. І якраз вчасно — прибігли й бачать, що хлопчак лежить на землі, а ця дівчина над ним схилилася і щось бурмоче. Помітила вона їх, та як кинеться! Тут батько Василя рушницю свою скинув, і не довго думаючи, вліпив їй заряд дробу у самі груди. Вона й впала. Набої-то в нього були на ведмедя, і людину могли на дві частини розірвати, але як підійшли вони ближче, то побачили, що ніякої рани на ній немає, тільки в сорочці дірка величезна. Один з них і каже: «Знаєте, хлопці, треба справу довершити». Збігав він до хати й приніс кийка осикового і лопату. Тут якраз Оксана заворушилася — очі відкрила, хоче підвестися… Батько Василя перехрестився і встромив кілка у бісову упириху. Що тут почалося! Так верещала, що й у селі, мабуть, почули. Хвилин з п’ять сіпалася, а тоді завмерла. «Треба їй ще голову відрубати», каже той, що по лопату бігав. Німенків батько подивився на неї, плюнув та й відповідає: «Досить з неї й цього. Зараз поховаємо так, що й чорти не знайдуть. Треба скоріше все закінчити, бо в мене вже ноги трусяться.» Вирили вони могилу, поклали її туди разом з колом і знову засипали, а зверху ще й травою закидали. Сашка забрали (він, видно, просто знепритомнів від переляку, але удома отямився), і пішли назад. Йдуть — наче з війни повертаються, і кажуть: «Тепер як Данило дізнається, то буде лихо.» Так воно і сталося.

Семен знову замовк. Можливо, вперше він пошкодував, що почав цю історію, але не закінчити вже не міг. Зітхнувши, витяг з пачки останню сигарету й запалив.

— Данило, схоже, відразу дізнався про все, — продовжив. — На те він і був чаклун. Під вечір на вулиці почалося щось страшне: налетів буревій, та такий, що дерева почали з землі вивертатися, грім гуркотів, і блискавки всюди блимали. Жах що коїлося! Я все це добре пам’ятаю, бо якраз сидів з батьком у діда Матвія і у вікно видивлявся. Здавалося, ще трохи, і хати позлітають. Люди хрестилися і ховалися всередині, діти кричали… І тоді я помітив старого. Він повільно йшов по вулиці, неначе й не було навколо сильного вітру, і довге пальто його лопотіло, немов крила в летючої миші. Йде, а на обличчі така злість, що дивитися не можна. І ось зупинився він, руки вгору підняв і як крикне:

— Будьте ви всі прокляті!

Дехто вийшов подивитися, що відбувається, і ми з батьком теж. Це було страшно. Данило стояв, як сам сатана, і, здається, навіть очі в нього світилися зеленим. Він все кричав:

— Проклинаю цю землю і весь рід ваший! Не будете знати спокою до самої смерті, а тоді вже я про вас подбаю! Всі через мої руки пройдете…

Зі своєї хати вийшов батюшка і став як укопаний. Так, тоді він, мабуть, як і всі ми, побачив, як виглядає диявол.

І останнє вигукнув Данило:

— Я ще повернуся! Хочете здихатися мене? Я прийду до ваших дітей і перетворю це місце на цвинтар! Я…

І тоді щось сталося. Спочатку я не зрозумів, що саме, лише замружився, коли щось яскраво спалахнуло. А через секунду, коли все знову прокрутилося перед моїми очима, збагнув. Звідкилясь з неба вдарила блискавка, вона влучила прямо в нього, миттєво перетворивши на попіл, і коли перед очима зникли яскраві плями, ми всі побачили на тому місці, де стояв Данило, лише гірку чорної золи.

— Все, — сказав тоді дід Матвій. — 3 вогню та в полум’я. Буде тепер чортяка в пеклі горіти.

Батько щось пробурмотів про те, що це ще невідомо.

Із зникненням чаклуна миттєво припинився і вітер з блискавками. Тепер з неба пішов