Микола Данилович Руденко - У череві дракона

бандерівців до в’язнів сумління не належить, це факт. Слід подумати: а чи немає тут якоїсь тонко розробленої провокації. Скажімо, йому доручено втертися до нас у довіру.

Семен Гейць гаряче заперечив:

— Хто-хто, а бандерівці — люди надійні. Це вам не поліцаї. Завважте: якщо десь в Африці люди виборюють національну незалежність — наші газети оголошують їх героями століття. Якщо ж те саме відбувається на околицях власної держави — це вже вороги прогресу, бандити тощо. Треба володіти курячим мозком, щоб цього не бачити.

Сидоров обурився:

— Може, в мене й справді курячий мозок, але ж є загальне визначення, кого слід вважати в’язнями сумління.

Я запропонував вислухати самого Стріху. Гейць хотів збігати по нього, але я зупинив. В суботу, коли табір снідав, у мене зі Стріхою розмова не склалася — я відклав її на вечір. Проте увечері також знайшлися причини, які перешкодили. Сьогодні була неділя, законний день відпочинку — кращого часу задля щирої балачки не існувало.

Глянув на допотопні «ходики» з гирями — годинник нашого виробництва: була одинадцята ранку. Я рушив у секцію, де жив Стріха.

Застав його знову біля вікна. Але одразу ж помітив, що сьогодні вираз його обличчя інший — воно світилося щастям. Стріха беззвучно ворушив губами — буцімто вигукував якісь слова. Підіймав руку, зводився навшпиньки, наче прагнув продертися крізь холодне скло, що подекуди взялося кригою. Мені навіть здалося, що Стріха позбувся глузду.

Я мовчки наблизився до вікна — й там, біля стіжка, побачив літню жінку. Ні, то була не мордвинка. Сніг довкола неї притрушений сіном. Від жердини, що становила символічну загорожу, в заметах протоптана стежка до опушеного інеєм березняка. Світ здавався вирізьбленим із срібла — і жінка посеред цього дивного світу була овіяна духом казки, її можна назвати бабусею. Проте велика хустка органічно вписувала її в срібний світ — він здавався її гідним обрамленням. Клунок і кошик чорніли біля її ніг, взутих по-сільському в чоботи. Постать усе ще гінка, хоч тепла одежина із чорного плису, котрій важко підібрати назву (не пальто, не піджак, не кофта), робила її безформною.

Жінка, звісно, не могла бачити Стріху, але вона, мабуть, була певна, що він там є, він бачить її — і тому помахувала піднятою рукою. Мені навіть здалося, що я помітив на її щоці застиглу сльозу.

Вклоняючись нашій казармі, жінка дійшла до кінця жердини, яка оберігала стіжок, — і тут її постать розтанула у засніженому просторі.

Я згадав, що Стріха днів зо три тому — тобто іще до оголошення голодовки — мав побачення. Отже, вони з дружиною умовилися, що вона поживе кілька днів біля табору й ходитиме до стіжка, аби помахати чоловікові рукою й тим самим продовжити їхнє скорботне побачення. Видно, ці люди так приросли одне до одного, що розлука розтинала їх по-живому.

Я хотів уже вийти із секції, бо в цю мить розмовляти із Стріхою недоречно, але він сам зупинив мене.

— Ви щось мали сказати?

— Та ні, іншим разом.

— Розумію, у вас повинні бути запитання до мене.

Я погодився, що деякі запитання справді виникли. До секції зазирнув прапорщик Крігер. Це був чоловік з обличчям, котре не запам’ятовувалось.

— Засуджений Стріха, візьміть.

Прапорщик передав Стрісі пакунок з теплою білизною — й одразу ж вийшов.

— Гмм… Невже передумали?.. Марія на побаченні сказала, що не взяли.

Стріха поклав пакунок на ліжко. Було помітно, що настрій у нього поліпшився.

За хвилину ми вже стояли перед дисидентським загалом. Стріха тримався невимушено, мова цілком вільна від галицизмів. Навпаки, він перейшов на російську, щоб його розуміли й росіяни, — і тут виявилось: російською він володіє так само вільно, як і українською. Це була ще одна загадка: від бандерівця можна чекати знання польської, німецької, але ж не російської.

— Даруйте, — звернувся я до Стріхи, — ми ще не знаємо вашого імені. Починається на літеру Я — видно з нашивки. Але ж це може бути Ярема, Яким, Яків…

— Яків, — уточнив Стріха.

— Гаразд, пане Якове. Чи вам ніхто не пояснював, які можуть виникнути… Е-е… Справа в тому, що ваша стаття… Для вас участь в нашій акції може завершитись…

Яків роздратовано махнув рукою:

— Знаю.

— Що ж змушує вас розпочати голодовку?

— Те, що й вас: сумління. Цього хіба не досить?..

Ми дивилися в обличчя Стріхи, прагнучи проникнути в його духовний світ. Щось було в його обличчі таке, що одразу викликало довіру. Одне з двох: або Стріха був геніальним актором, котрий грає перед нами щиру, непідкупну людину, або ж він справді був такою людиною.

— Колеги! — підвівся Семен Гейць. — Що це з нами діється? Які в нас є підстави забороняти нашому побратимові… Так-так, Сидоров. Саме побратимові… Статті в нас різні, а тюрма одна… То яке ж маємо право комусь забороняти дію, котра є виявом доброї волі? Нас називають демократами. І правильно називають. Але гріш ціна нашому демократизмові, якщо ми зневажимо мужнє рішення пана Стріхи.

Було помітно, що слово «пан» незвичне для Семена, але ж бандерівці саме так зверталися один до одного. Отже, й нам годилося так їх величати.

Всі пристали до думки Семена. Яків опинився в дружньому колі однодумців — він ледве встигав відповідати на наші запитання. У свою чергу, ми дивувалися, що Стріха, по суті, нічим не відрізнявся від нас — ні мовою, ні освітою, ні світобаченням.

4

Наша акція, поволі набираючи розгону, вилилася в страйк — і тоді ми всі опинилися в штрафному ізоляторі. Це те ж саме, що й карцер, — просто назва інша: скорочено «ШІЗО». Нас переодягнули в тоненькі бавовняні куртки з написом «ШІЗО»