Василь Павлович Бережний - Істина поруч

було, а запас енергії в них, очевидно, невичерпний. Залізна воля їхніх господарів витискує з них стільки сили, скільки потрібно.

До вершини вже рукою подати.

Яворович виразно бачить, що то не каміння біліє, а якісь кулі. Ось одна поруч… З якого ж вона матеріалу зроблена? Петро вдивляється в напівпрозору плівку, бачить там якісь розпливчасті плями, але не може роздивитися що то.

Літак уже рухається по рівному плато. Багато куль біліє над жовтими гаями — аж до самісінького обрію. Повітря тут чисте, прозоре, видно далеко. Ген-ген темніє, ніби замикаючи оцю квітучу рівнину, якась зубчаста стіна — чи то архітектурна споруда, чи, може, скелі. Ніжно-жовті дерева обступають кожну кулю, і здається, що то й не куля, а гігантська біла квітка чи коробочка бавовника. Кулі розташовані досить далеко одна від одної; поміж ними снують Голомозі, наче тіні, наче безтілесні примари. І кожен з них несе якийсь вантаж, — що саме — Петрові важко розібрати.

Ракетоплан раптом перестав похитуватись, зупинився і плавно ліг на майданчику, оточеному живою огорожею із жовтих кущів, правда, більше схожих на пучки дроту. Поряд з апаратом здіймається величезна куля. Петро окинув її поглядом і відчув, що в душу йому заповзає якийсь тривожний неспокій, недобре передчуття. «От, значить, і прибули… — подумав, щоб заспокоїти себе. — Цікаво, цікаво…» А сам поглядав на Голомозих, що, поставивши літака, гуртувалися осторонь. Очі в них були розплющені, але Петрові здалося, що ці бідолашні ще й досі сплять. Ось вони, як по команді, повернулися в один бік і пішли. Заворушився і Рожевий у кабіні. Поглянувши на кулю, що біліла майже над самісіньким апаратом, він затиснув свою чорну трубку під лівою пахвою і схопив стрілу, готовий до бою. Петро машинально стиснув у кишені металічний корпус мазера. Та враз Рожевий випустив з руки стрілу, і вона впала під ноги. За нею покотилася і чорна трубка. Рожевий подрався до виходу, але Яворович швидко закрив шторку кабіни, і він безпорадно мацав її сухенькими руками. «Що це з ним діється? — здивувався Петро. — Чи не збожеволів?» Рожевий судорожно вхопився за його лікоть і притулився до плеча, ніби ховаючись від удару. Потім запустив пальці у свій високий чуб і закрив ним чоло. Після цього він полегшено зітхнув, відсунувся і, обравши спокійну позу, затих.

Петро обернувся до кулі і невідривно дивився на її білу, трохи шершаву поверхню. Уява чомусь малювала величезну голову, сховану за цією поверхнею, і пильні, пильні очі Ті очі дивляться просто в душу, пронизують усе тіло, ніби рентгенівським промінням, і Яворович відчув, що ці промені переносять думки, що вони освітлюють кожну клітину його організму, кожну звивину мозку. Промені тих очей промацують його мозок, наче читають книжку.

Йому страшенно схотілося спати. Очі самі заплющуються, голова хилиться, хилиться, і свідомість затьмарюється якимось легким туманом. Той туман заважає дивитись, сплутує думки, сповиває в густий серпанок — все більше, густіше… І хтось шепоче: «Спи, спи… Чого ж не поспати, адже ти так натомився… Спи, спи…»

І вже б заснув Яворович, та раптом спалахнула думка: «Це ж гіпнотичний сон!» Спалахнула, наче маяк над темними водами, і сонливість одразу пропала. «Тримайся, тримайся, Петре! — наказав сам собі. — Ти маєш міцну волю, ти можеш засвітити в своєму мозку тисячі маяків, і вони не дадуть тобі спати!»

«Спати, спати, спати…» — слово закрутилося в думці, в уяві з’явилися маленькі друковані літери: спати, наче десь далеко, далеко. Вони прикували до себе всю Петрову увагу — крутяться, наче коліщата, наближаються, більшають, витягуються, і вже перед його внутрішнім зором — велетенське коло з цих літер — СПАТИ. Вони налягають на свідомість, в сизому серпанку один по одному гаснуть маяки, гаснуть, і Петро от-от пуститься берега, порине в імлу… Але ні — один маяк не гасне, спалахує з новою силою! Тіні розпливаються. «Ага, он ти як! — думає Петро. — Вчепився за слово? Ну, то я не буду його повторювати, я викидаю його з голови, чуєш? — викидаю! Бадьорість, бадьорість! Я не хочу… ні, ні, я не повторю цього слова, я його вже викинув геть. І ти облиш ці фокуси, бо я ніколи не змирюся з насильством!»

Встав, потягнувся, струшуючи з себе рештки сонливості, хотів розбуркати і Рожевого, але той був так глибоко загіпнотизований, що, коли б не дихання, то Петро подумав би: мертвий. Залишив його в кабіні, а сам вибрався назовні і шторку закрив.

Дихнув на повні груди — повітря тут якесь приємне, дихати легко — і несподівано подумав: «А чи я по своїй волі вийшов оце з кабіни? Чи, може, це мені наказано? Ану, чи зможу повернутися назад?»

Спритно скочив на крило, відсунув шторку і ступив у кабіну. Окинув оком панель з приладами. Остаточно впевнився, що його воля витримала поєдинок, що він сам керує своїми вчинками і думками. Почав послідовно обмірковувати становище. Він може звідси стартувати, може перелетіти в якусь незаселену місцевість і там спокійно налагодити рацію. Варто лише натиснути на кнопку пуску… Та й справді, на біса йому ці Головаті? І так є що розповісти на «Астероїді», хіба неправда? Але інша думка не могла з цим погодитись. Як же це так — ось поруч дивовижні істоти, які підкорили собі майже всю планету, і не вивчити їх. навіть не побачити? Це боягузтво. Полетіти — значить відступити, втекти!

Яворович вирішив не тікати.

Вийшов з літака і попрямував до кулі. Він здогадувався, що Головаті мають якусь велику розумово-біологічну силу, що вони діють через психіку і якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко… Та холодок відчайдушності підганяв його вперед. Одну спробу він уже відбив, це по-перше, а по-друге — навіщо їм боротися з ним?

Хіба їм самим не цікаво дізнатися про інший світ?

Ось вона, біла куля! Здіймається, як нерозкрита квітка лотоса, на висоту, може, метрів десяти чи більше. Схожість із квіткою посилюється ще й тим, що вона ніби виростає з якогось кореня — он його добре видно внизу.

А де ж вхід? Яворович обійшов навколо, пильно приглядаючись до шершавої білої поверхні, але ніякого отвору чи навіть натяку на нього не побачив.