Ганна Хома - Заметіль

що колись не будували восьмиповерхових будинків. Падати людям з такої висоти було б набагато довше.

(Що ти замислила?

Нічого страшного.)

Олена намацала нижній край вікна.

Одна з віконниць у цьому вікні завжди була відчинена, незалежно від метеорологічних умов.

Господиня пояснила Олені, що їй слід загартовуватись, а для цього немає кращого способу, ніж спати під простинею з відчиненим вікном. Жінка таким способом просто хотіла покарати нечемну доцю і Олена не стала говорити, що з дитинства була чутливою до холоду і обожнювала спати під периною.

Навіщо говорити про те, що було задовго до кінця світу.

Удари і крики припинились. Олена завмерла. Біль за цей час поглибився, галузячись на багато дрібних тріщин.

За хвилю звуки відновились. Тільки крики тепер стали приглушеними, швидше схожими на стогони, а удари — коротшими, мобільнішими.

Дротяна сітка від комах загороджувала собою вільний простір між рамами і була прибита до вікна товстими цвяхами.

Свої вікна після виписки з лікарні Олена позабивала коротшими і тоншими цвяхами. Однак у чужому монастирі — чужий статут.

У безперервних пошуках заняття Олена облазила усю відведену для неї територію, ретельно досліджуючи те, що потрапляло їй до рук.

І знайшла. Зламану металеву ручку, яку раніше, мабуть, прикріплювали до якоїсь шухляди, а тепер вона валялася у куті під ліжком, застрягши поміж двома паркетинами. Відтоді Олені залишалось тільки сідати на стільчик край вікна і міліметр за міліметром розгинати цвяхи, а потім розширювати отвори у дротяній загорожі настільки, щоб можна було її легко зняти.

Господиня кілька разів на день любила заглядати до неї не стукаючи, але бачила тільки, як вона сиділа біля вікна, схилившись на підвіконня.

Вуха замінюють сліпим очі. Слух стає в пригоді там, де зір пасує.

Зараз вона б воліла оглухнути. Удари і крики, здавалося, ніколи не припиняться.

Олена познімала сітку з тих цвяхів, які встигла відігнути, перебралась із стільчика на підвіконня,

(ти КУДИ?)

відтягнула сітку, нахилилась, пролізла в просвіт вікна і сіла, звісивши ноги униз,

(звідки ти знаєш, що це перший поверх? Ти ж СЛІПА!!!)

а руки відчайдушно чіплялись за раму, здираючи фарбу з дерева і шкіру з пальців, руки пам’ятали момент втрати рівноваги, коли опора зникла і вони ще довго і безрезультатно хапались за повітря. Руки не хотіли пережити таке знову.

(А якщо це ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ???)

Земля шугнула вниз — і під ногами відкрилась прірва. Сліпучо голубе сонце блимнуло в очі. Безкрає небо заповнило пів-Всесвіту.

Шлях до цього неба виглядав звідси набагато коротшим, аніж до землі. Злетіти б…

(СХАМЕНИСЯ)

Під вікном мявкнув кіт. Дуже близько, можна було рукою дістати.

Неподалік залементували, гасаючи, дітиська.

Земля повернулась на своє місце і — Олена стрибнула. Приземлилась на руки.

…Ворухнулась. Ніби нічого не зламано, але на якусь мить вона все-таки відключилась. Не міг її мозок спокійно сприймати повтору її смерті.

Треба вставати. Від удару біль розповзся по тілу, добравшись до останнього закапелка, але вставати треба.

Навіщо — це вже інше питання.

Надибавши поруч першу-ліпшу стіну, вона попрямувала вздовж неї уперед. Але за якимось поворотом призналася собі, що під час падіння цілковито втратила орієнтацію. Шум, гам, машини, люди, курява, вихлопні гази… Мішанина знайомих і незнайомих звуків, запахів, відчуттів.

Не звикла вона пересуватись у відкритому просторі наосліп. Важко давалась їй ця наука, та чи тільки ця?

Кілька хвилин вона стояла, тримаючись однією рукою за жорсткий камінь, а другою витираючи сльози.

Вічно вони з’являлись, коли вона найменше їх чекала. Такі маленькі слізні залози, а навчитись керувати ними майже нереально. Тим більше, якщо учениця така нікудишня…

— Тьотю, тьотю, а чого ти плачеш? — смикнуло її за рукав щось не надто велике і грізне, бо голос чувся знизу і нагадував писк комара.

— А що, не можна?

— Тобі можна, а мені… — важке зітхання, мабуть, чути було на всю вулицю. — Мені — ні. Мама каже, що мужчинам плакати не можна.

— Це несправедливо.

— Мама! Мама! Тьотя каже, що я правильно зробив, що плакав, коли ти не хотіла купити мені авто…магі…страль, і коли джип не хотіла купити, і футболку з блямбочкою ен-бі-ай, і…

— Ану давай сюди ту тьотю, зараз ми з нею розберемось! — щось набагато більше і грізніше з’явилося у радіусі досяжности. Олена встала поближче до стіни. — Вияснимо, що правильно, що неправильно…

— І так завжди. Тобі, мам, треба навчитися прислухатися до потреб інших… Ай! А ти зразу лупиш мене…

— Замалий ще до гарних дівчат чіплятися. А ви вже пробачте йому, спасу з ним нема, рот увесь день не закривається…

— Та ні, він… він навпаки мені допоміг. Скажіть, будь ласка, чи знаєте ви жінку, яка мешкає тут на першому поверсі… Я забула номер квартири… Сива така, гарна, статечна…

— Мама, ти чула? Я зробив добре діло. Мені належиться винагорода…

— Знаю-знаю, солодощі кілограмами таскає, кухарем колись працювала? Здається, мешкала із сином…

— Я думала, що вона працює санітаркою у лікарні.

— Я цього не знала.

— Довго мені тут стояти і чекати, мам?

— Я тобі вже на жуйку давала, збитошнику.

— Добре діло, мам, вартує більшого.

— Якщо можна… мені здалося, що я чула з тієї квартири