Генрі Лайон Олді - Захребетник

Якщо досі не залишив місто…

Занадто багато «якщо». Але шанс усе-таки є. Пройтися фехтувальними залами, нібито знічев’я. Потренуватися в кожному день-два, придивитися, а там, може, десь упізнаються знайомі навички. У цій царині Джеймсові…

Зопалу він подумав: «…немає рівних». Але скромність не дала закінчити думку таким приємним чином. Скажемо інакше: у цій царині він дещо може. На крайній випадок, якщо пошук по школах нічого не дасть, наймемо приватного пошуковця. Грошей вистачить — спасибі тиранові Саліму, нехай він живе вічно…

Отже, насамперед — до зброярської крамниці.

Якщо там не пощастить, тоді — по фехтувальних залах.

Вирішено!

— …О-о! Ваші устриці чудові!

— Устриці?

— Ох, хабібе, простіть мені неуважність! Ну, звісно ж, я мав на увазі кальмарів!

— Узагалі-то ми обговорювали особливості загострення хірургічного ланцета й порівнювали із загостренням кубачинського кинджала… Але мідії справді непогані, позаяк ви вже про це згадали. Вибачте, устриць давно не привозили — на Кафських мілинах бунтують збирачі…

Пройнятий спрагою дії, парубок ледве дочекався обіду, який подали на веранду внутрішнього дворика лікаревого будинку. Джеймсові коштувало чимало сил підтримувати застільну бесіду. Думки його витали далеко. Він відшукає рябого, припре нахабу до стінки… Ні, він не вбиватиме нападника. Але зо два шрами «на пам’ять» залишить неодмінно.

Найкраще — на обличчі. Щоб знав!

— Ви впевнені, що гострий соус із анчоусами смакуватиме до садової суниці?

— О, хабібе! Дякую вам!

— За що?

— За добру пораду!

До кінця обіду лікарів погляд, спрямований на Джеймса, зробився професійно-уважним. І хлопець, розсипаючи подяки, кинувся до дверей.

— Пробачте, хабібе, але я змушений вас покинути. На мене падуть деякі справи. Будьте такі люб’язні розпорядитися, щоб принесли мій одяг. Так, і нехай подадуть коня. Я залишу його в стайні пансіонату.

Їхати містом у подертому й закривавленому одязі, особливо вдень, не хотілося. Але другий камзол, чорний зі сріблом, а також запасні панчохи, взуття та інше чекали в пансіонаті. Замовити, щоб їх доправили в будинок аль-Басані?

Не варто. Ми й так зловживали гостинністю лікаря.

— Слухаю та скоряюся!

Аль-Басані ляснув у долоні. Через хвилину Джеймс, усе ще одягнений у блакитний домашній халат, зойкнув, не соромлячись відвертого прояву почуттів. Учорашній «шпачок» та ще двоє служок принесли на веранду, крім опаску з рапірою Рівердейла, просто всі скарби царя Шарлеманя. Чудовий новий камзол у бірюзових тонах, білосніжна сорочка з мереживними манжетами, найтонші лосини, взуванки з пряжками…

— Це не моє… — ледь здобувся на слова Джеймс, розгублено дивлячись на сяючого хабіба.

— Ваше, високоповажний!

— Ні, не моє!

— Насмілюся заперечити, — ваше. На жаль, речі, які ви носили вчора, стали непридатними. Тому ми роздали їх жебракам на паперті храму Страдника Гасана-огли.

— Мої речі? Жебракам?!

— Така традиція в моєму домі.

— Мій улюблений камзол! Кольору кориці! Із позолоченими гачками!

Життя хабіба висіло на волоску. Але волосок виявився міцніший сталі.

— Замість них шляхетний Азіз-бей Фатлах ібн-Хасан аль-Шох, хай живе він вічно, надіслав вам цей костюм. Як подарунок. Вам подобається?

Камзол кольору кориці потьмянів і витіснився новою пишнотою.

— Он як! Перекажіть мою якнайщирішу вдячність шляхетному Азіз-бею! Я й сам при зустрічі неодмінно засвідчу йому…

— Поміряйте, прошу вас.

Лікар делікатно вийшов.

Одежа була — наче шита на замовлення. Оглянувши себе й ледве не зламавши карк — дзеркала на веранді не виявилося, — парубок переконався, що вигляд у нього надзвичайно елегантний. Прощання з хабібом, засмученим необхідністю розстатися, тривало хвилин двадцять. Конем Джеймс не скористався: потреба їхати в пансіонат відпала, тож він вирішив пройтися пішки.

Опинившись на вулиці, він із задоволенням вдихнув на повні груди. Х-хух, нарешті ми вільні! І можемо заходитися коло справи — наближувати солодку часину помсти.

— Халва! — гукали неподалік. — Халва-а-а!